Ми із Запорізької області. Перші дні ми не відчули, що розпочалася війна. Мої дві доньки перебували у Харкові і війну відчули повною мірою. Через 11 днів вони виїхали на Дніпропетровщину. 

26 лютого наше місто окупували. Спочатку ми виходили на протести. Але після того, як людей почали забирати "на підвал", виходити перестали. Одного мого дуже близького родича забрали один раз, кілька днів тому забрали ще раз, і він перебуває в окупантів. Мої родичі не мають можливості виїхати.

Коли забирають твоїх близьких, і ти не знаєш, чи побачиш їх знову, - це найважче. Фінансові труднощі - це ніщо порівняно із цими хвилюваннями. 

Десять днів ми сиділи без світла, без води, без опалення. Було 7 градусів тепла у будинку. Нас там перебувало 15 людей. Ми приймали маріупольців, які їхали транзитом через наше місто до Запоріжжя. Ми розбирали їх, розселяли. У нас жили три родини з Маріуполя. Варили їсти надворі, збирали воду зі стічних труб. У підвалі ми обладнали буржуйку.

Ми з чоловіком перебували в окупації до 8 квітня. Виїхали з дому о п'ятій ранку. Проблем особливих у дорозі не було. Нас попередили, що для того, щоб окупанти вільно пропускали на блокпостах, потрібно мати або спиртне, або гроші. Отже, о 14:30 ми вже були у Запоріжжі. Звідти ми поїхали до родичів. Наразі я перебуваю у Німеччині з молодшою донькою, а чоловік знайшов роботу під Харковом. Небезпечно, але гроші заробляти потрібно.

В один із будинків, де ми мешкали, заїхали російські військові. Підприємство, де я працювала, зруйноване від влучання бомби. 

Члени моєї родини перебувають наразі у чотирьох країнах. Я працюю на посаді головного бухгалтера на заводі "Південмаш". Тішить те, що всі живі і здорові. 

Найбільша психологічна проблема - це невизначеність. Коли не знаєш що робити далі, це дуже важко. Хтось повертається в окупацію, тому що немає за що жити, хтось ледве виживає. Моя дочка почала займатись із психотерапевтом, бо має психологічні проблеми.

Однозначно ми хочемо тільки Перемоги. Хотілося б, щоб війна закінчилась якнайшвидше. 

Ми б хотіли безперешкодно їздити додому. За кордоном ми себе почуваємо людьми другого сорту.