Шага Каміла, 16 років, учениця 10-Б класу СШ №98, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Мелашенко Леся Володимирівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Для мене війна почалася тоді, коли нас розбудила схвильована мама зі словами: «Прокидайся, почалася війна». Я взагалі не могла зрозуміти, як це могло статися? В той день, четвер.

Напередодні в мене закрадалася тривога, але власні, болючі, внутрішні почуття згасали під покривом ночі, в голові була впевненість у наступному дні, у зв’язку з появою омріяних цілей та планів. 24 лютого мій клас повинен був їхати на шкільну фотосесію з нагоди випускного. Ніхто не переймався погрозами зі сторони ворога, ми всі були розважливими, але ще наївними дітьми, котрі не вірили, що може статися такий нищівний період у нашому житті. Але, яке б у всіх нас не було минуле, нашу рідну націю спіткало спільне майбутнє. Цей день початку війни розділив наше життя на «до» та «після». Вперше я почала усвідомлювати справжній страх, безпорадність, життя в укритті, про вечерю у неповному зборі сім’ї під гул авіації. Моє серце та душа палали від різновиду почуттів, хотілося віддати останні сили не в бік страждань, а на підтримку, теплі розмови зі сталою вірою на краще.

А далі дорога, крізь чорний дим, що здавалося не має кінця, коли ми допомагали виїхати знайомим із літніми батьками. Ми кружляли з одного кінця в інший, здавалося, що загублені у вирі безодні. Через деякий час ми зустрілися в дорозі з двоюрідною сестрою, ноги оніміли від болю, але, спотикаючись, ми бігли одна до одної, а потім не могли розлучитися ні на секунду в той короткостроковий період часу, що був нам виділений, перед черговою розлукою.

Блокпости, плач дітей, пусті полиці заправок, дівчинка, яку я зловила при втраті свідомості, і ці - страшно пусті очі людей, що оточували нас.

Так у стані повного спустошення ми жили тиждень: звичні заняття в школі відмінені, їсти не хотілося, зранку до ночі ми телефонували родичам в Бучі та Гостомелі, які не виходили на зв‘язок, у такі моменти завмирало все, кожна клітина тіла здригалася, а в голову пробивалися найстрашніші думки.

Час зупинився, уява і свідомість гортала окривавлені сторінки подій, що відбувалися.

Коли ми виїхали за кордон з мамою та братом, розуміли, що у безпеці, але спокій так і не прийшов.

Душа кричала, душили сльози, стиснувши зуби, продовжували жити далі. Щоб не зламатися ми відволікалися на важливі нам речі: плели сітки для воїнів, розмальовували сумки українською символікою для продажу на благодійних заходах у Польщі, проводили тижні української кухні в Фінляндії. Але найважче психологічно було бачити щасливих, безтурботних випускників за кордоном та наших дівчат та хлопців, що проводили флешмоби на руїнах шкіл у спалених містах. А також iз величезним болем усвідомлювати, що для багатьох останній дзвоник не пролунав, діти не пішли в садок та в перший клас, а інші залишилися без батьків та рідного дому.

Багатьма з нас переосмислені цінності, і самими найважливішими стали життя та мир: коли люди живуть дружно та спокійно, земля не здригається і не палає від страшних вибухів, не ллються сльози горя та втрат. Величезним щастям було стояти на київському вокзалі при поверненні додому та обіймати рідних при зустрічі. Таку можливість нормального життя ми маємо, завдячуючи нашим захисникам, які боронять нашу рідну землю.

Я цілком погоджуюсь зі словами Сенеки: “Не проливати нічиєї крові, забезпечити спокій усьому світові та мир своєму – ось найвища доблесть”. Написавши свою розповідь, мені хочеться тільки одного: прокинутись від теплого дотику маминої руки і почути ті довгоочікувані, вистраждані, вимолені слова: “Ми перемогли!”