Напевно, війна для мене почалася після трьох років військового конфлікту, коли вже було зрозуміло: щось повернути або відмотати назад неможливо. Залишилося тільки розуміння того, що якщо щось і зміниться, то все одно не буде так, як раніше. Люди, які залишилися там, уже почали говорити, що вони втомилися, що це все не потрібно...
Я ще іноді ходила до школи. Пам’ятаю перший рік, коли все починалося, були дуже популярні репетиції евакуації. Щодня в навчальному закладі були такі тренування, як ніби обстріл. Що ми робимо? Де в нас найближчий притулок? Як ми збираємося?
Закінчувалися заняття, і нас відправляли додому, коли в довколишніх містах починалися обстріли. Пам’ятаю, в 2015 році бомбили фільтрувальну станцію, а наші вчителі в паніці почали відправляти нас по домівках, хоча це було в 120 км від нас.
Через рік, коли вже всі більш-менш звикли, бомбили Мар’їнку. Це 15-20 км від нас, а ми на уроках сиділи, як ніби ніякої паніки.
Одного разу я потрапила до Мар’їнки після обстрілу й побачила моторошне видовище. Напевно, це — найяскравіший спогад у моєму житті: море крові, втрачених життів і дуже багато криків.
У мене є знайомі, які жили в зоні конфлікту та прямого вогню, і по цих людях помітно зразу, що вони там були. У них відбиток на обличчі... Одразу зрозуміло, що людина неодноразово бачила обстріли, втрати, і вона взагалі по-іншому на життя дивиться.
Якихось особливо жорстких моментів у нас не було. Єдине, що я пам’ятаю, — у нас дуже сильно спрацював момент паніки, коли люди почали божевільно закуповувати продукти. Люди похилого віку переважно, коли всі зрозуміли, почали панікувати, говорити: «Ви не розумієте, не знаєте, що таке війна». Почалася паніка щодо скупки продуктів, заповнення всіляких тар водою, постійне носіння документів.
Ми говорили про перші дії на випадок, якщо раптом це досягне нас... що ми повинні робити, обговорювали всі аспекти безпеки. Куди потрібно їхати, що зібрати, що має бути в сумочці, яка повинна стояти на виході.
У мене був хлопець, служив в українській армії. Усі ми знаємо про Іловайський котел. Він там загинув.
Не можу сказати, що я переїхала внаслідок війни, скоріше, внаслідок війни змінила свої плани на життя. Я дуже хотіла вчитися в Донецьку, там було багато друзів, родичів, це був близьке по духу, рідне місто. Але коли почалася війна, уже було чітке розуміння того, що там вчитися не буду. Після 11 класу я дуже захотіла саме до Києва. Переїзд відбувався зазвичай, як у всіх студентів – сумка, рюкзак і гуртожиток. Ось і все.
Будинок мій залишився на українській території. Я періодично приїжджаю в гості, але повертатися туди для життя сенсу не бачу. Що б там зараз не робив, як би не розвивався, ти сидиш на пороховій бочці.
І найголовніший момент. Навіть якщо це все закінчиться, і буде мир, відновити психіку людей, інфраструктуру на Донбасі, в Луганській, Донецькій областях буде дуже-дуже важко. Це — доля не десятиліття, що не двадцятиріччя... Я думаю, що після всього знадобиться ще сто років, щоб можливо було побачити той Донецьк у трояндах і «Донбас Арену».