Війна для мене – це моя розірване життя. Воєнні дії я не застав, не бачив, але обстріли – так, звичайно. Це було страшно. Я жив на околиці Донецька, ближче до Мар’їнки. Там літало й падало перед будинком. Діти боялися.

У 2015 році почалися обстріли, і вони почали наближатися. Спочатку далеко бахало, потім — ближче. Я встиг відкрити балконні вікна, щоб не вилетіли шибки, і зайти в передпокій. Одразу ж біля будинку стався вибух. Я побіг у передпокій, там у нас перегородка між двома квартирами, несуча стіна. Так і сидів у передпокої і чекав: прилетить чи не прилетить.

Звичайно, ми боялися, що прилетить у будинок. Боялися за дітей, їх треба було кудись ховати. Що таке дев’ятиповерхівка й шостий поверх? Там нічого не захищає: ні вікна, ні стіни. Страшно за себе й за дітей. А так... прильоти далеко, це не так страшно, звикаєш.

Потім ми виїхали з Донецька. У мене в Дружківці була робота. Дружина працювала в футбольному клубі «Шахтар» у Донецьку, а в 2017 році їй запропонували роботу в Дружківці на посаді кошторисника, і вона погодилася. Дружківка близько до Донецька. У 2017 році вона туди переїхала, у 2018 році я сина перевіз. Уся моя родина тепер тут, а я розрахувався з Донецького металургійного заводу. Мене сюди взяли теж електриком. Зрештою я з дружиною тут, тесть і теща в Донецьку, дочка в Маріуполі.

Усе, що в мене було, все розвалилося, нічого немає. Про що думав, про що мріяв – теж немає. Зараз я живу одним днем. Моя сім’я не те що зруйнована, але вона розсіяна.

Якби війна закінчилася, я б повернувся додому. Але це так, мрії.