Ночі в підвалах, безлюдні міста та траси, відсутність світла та води – так мешканка Красногорівки зустрілася з війною. Її навіть помилково визнали загиблою разом із чоловіком...

Дуже довго не вірилося, що війна торкнеться й нас. Тоді, на самому початку, ми не відходили від телевізора, дивилися все, що транслювалося, пропускаючи все через себе. Важко було повірити в жах, який був зовсім поруч. У багатьох моїх колег у Слов’янську були друзі, родичі, Дружківка зовсім поруч. Напевно, для нас війна почалася з подій в Слов’янську.

Потім ми побачили війну в себе вдома. 11 липня 2014-го ми з дочкою повернулися з Бердянська. Вона закінчила школу в Донецьку, але іспити в тих школах вже не приймали, тому ми поїхали до Бердянська й повернулися. А в ніч з 11 на 12 липня було бомбування в Мар’їнці, недалеко від Красногорівки. Це зовсім близько! Мої колеги, які працювали на заводі, просиділи всю ніч у бомбосховищі.

12 липня ми відправили дитину в Дружківку, а самі залишилися вдома, в Красногорівці. Ніч провели в підвалі. Вибухи заглушали все, осколки були на всій вулиці. У нас була вівчарка, він кидався нам під ноги, в нього почалася істерика. За кілька хвилин ми зібралися та стрибнули в машину. Виїжджати було дуже страшно, страх усіх сковував.

Але ми зібралися та приїхали в Дружківку, де були відключені електрика, газ, вода. Було влучання в стратегічно важливі комунікації, тому були проблеми зі зв’язком. Траса, якою ми їхали в Дружківку, була порожньою, ми відчували цей страх порожнечі. Траса була така жвава в мирний час, а тут суцільна порожнеча.

Нас зустріли рідні, і коли ми трішки прийшли до тями, почалися дзвінки друзів, які знали, що ми залишилися в Красногорівці, і що наша вулиця була піддана бомбардуванню. Телефонували з усієї України. Усі питали, де ми знаходимося, чи живі ми, як усі хвилювалися.

Саме під час цього бомбардування загинула сім’я. Дитину вони відправили кудись, а самі виїжджали з Красногорівки. Снаряд влучив просто в машину – чоловік і дружина загинули. Наші друзі поєднали події і думали, що це були ми.

Ми поверталися до Красногорівки, сподіваючись, що все це ненадовго. Часто ночували там у підвалі. Було дуже неспокійно, адже ми жили на околиці міста. Кожен наш день починався з того, що телефонували всім знайомим, друзям, які залишилися там. Це був дуже страшний період, усі перебували в очікуванні. Друзі запитували, коли я приїду до Бердянська, напруга витала в повітрі. Я говорила, що все вирішиться скоро.

Нас багато що пов’язує з Красногорівкою. Там багато друзів і знайомих. Війна – це розлука. Може, наша дитина колись повернеться до Донецька й там працюватиме, але поки нікуди виїжджати з Дружківки не думаємо.