Не було оголошення війни. Те, що відбувалося, було незрозумілим. Ішла техніка, люди в камуфляжі, чутні вибухи, постріли. Зупинилося нормальне життя, транспорт припинив їздити. Потім незрозуміло звідки в червні 2014 року з’являлися «Гради», які стояли в кілометрі за селом, і відбувалася стрілянина.

Над нами літали снаряди, будинки ходили ходором. Кролики подохли, корови стояли на колінах. Діти були дуже налякані. Маленький хлопчик, йому тоді було два роки, припинив розмовляти. Деякі стали виїжджати, було не зрозуміло, у голові нічого не вкладалося. Хто? Що? Звідки? Не було жодної інформації.

Потім почалися обстріли, пошкоджені житлові будинки, школа, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб. Тільки завдяки тому, що один снаряд «Граду» не вибухнув, половина села залишилася в цілості. Стирчала воронка, згодом приїхали сапери й забрали його. Була поранена дівчинка. Люди ховалися в підвалах.

Ми в такому місці живемо, що захищені природою, тому при обстрілі нам трішки дісталося. Але варто було виїхати в бік Станиці Луганської – ставало страшно: всюди диміло, горів ліс, було згарище, не було електрики. І найстрашніше в цій ситуації було те, що нічого не зрозуміло: хто, звідки, що, чому? Люди були в такому стані, що просто не розуміли. Але вже коли зняли блокпости, коли хлопці з різних бригад стали допомагати, стало спокійніше.

Тривало це все літо. І дати точної немає, це не як в 1941 році, коли перейшла кордон Німеччина і почалася війна. Тут взагалі не зрозуміло було, хто куди йшов. І так тривало до середини 2015 року.

Потім стояли блокпости та бригади, порядок повернувся, фонди допомогли відновити будинки. NRC [Норвезька рада у справах біженців] багато допомагала і Червоний Хрест. Потім почали [виділяти] гранти на відновлення господарства і дрібного бізнесу, школу відновили.

У 2018 року така ситуація трапилася. Одного разу заїхала до сільської ради, оскільки там працювала, то мене знають добре.

Мені кажуть: «Знаєш, жінка померла, двоє дітей залишилося. Забереш?» Я кажу: «Заберу».

Так наша сім’я взяла двох маленьких хлопчиків, одному було шість, а іншому сім років. Я їх взяла під опіку, а потім уже все оформляла. Вони були виснажені, купа хвороб. Їх привезла з Луганська бабуся й померла. Так вони опинилися в мене переселенцями.

Діти перебували в жахливому стані. У мене є внучка і внук, такого ж віку як цей хлопчик Діма, у них навіть день народження в одному місяці, і чотирьох цих діток ми зараз ростимо. Живу разом з молодшим сином, він сам двох дітей виховує і цих двох хлопчиків. Онучка в мене, їй зараз 12 років, Колі прийомному в серпні виповниться 11 років, а Дімі й Тимофію в березні було 9 років.

У цих дітей були дуже серйозні проблеми. Тимофія ми бачили раніше, а Діму поки вигодували, поки придивилися. Стала возити дітей в «Дитяче містечко», є у нас в Станиці така благодійна організація. Із ним займалися психологи, логопеди, які допомогли й підказали, де знайти фахівця і в чому причина, що діти не розмовляли, не писали, нічого не могли запам’ятати.

Загалом, стан хлопчиків був незрозумілим. Це почалося після обстрілів. У 2019 році я пройшла тести й поїхала з ними в Лисичанськ. Зазначу, що за допомогою благодійних фондів там чудова лікарня. Такі чудові лікарі, більшість із них переїхали з Луганська, коли все почалося. Там моїх дітей обстежили, двох прооперували. Колі пролікували косоокість. Загалом, двоє дітей у мене інваліди, Тимофій і Діма. Їм дали інвалідність і виписали лікування.

Поспілкувалася з лікарем, а вона запитала: «Чи будете лікувати?» Я сказала: «Звичайно!» Вона тоді сказала: «Знаєте, це дорого». Я відповіла: «Ну і що?» Звичайно, у ту мить я не знала, наскільки це дорого, але церква допомогла і агрофірма із Маріуполя. Вони упаковку ліків купили і дали грошей на орендну плату. Дуже велика сума пішла тоді за рік, 130 тисяч. Разом ми змогли пролікувати хлопчиків.

Лікування продовжуємо, діти ще на обліку. Вони вже почали говорити, потихеньку вчимося читати, писати. Запропонували реабілітацію в санаторії, куди влітку поїдемо обов’язково. У цьому плані все стало налагоджуватися. А що буде далі, не знаю.

Адже я дуже давно працюю з дітьми, із 1974 року, і спілкуюся з молодими вчителями. Діти стали іншими – так сильно на них вплинули ці події. У багатьох затримки мови, мислення. Мій прийомний Коля розумний хлопчик, але коли в нього щось питаю, він дуже довго стоїть. Він просто стоїть і посміхається. Кажу: «Коля, я ж тебе запитала, відповідай». Коли скаже перше слово, тоді починає говорити. У дітей через переляк десь щось гальмує. Це так страшно. У школі спостерігаю за дітьми. У деяких агресія, але в основному затримка мови.

У нас заїкається Тимофій, але вже не так сильно. Внучці на той момент йшов шостий рік, постійно ночами кричала: «Пішли в підвал!» Кричала так, напевно, рік і трясла мене. Це вже ненормально. Зруйнований будинок можна відновити, зруйновані дороги теж, а ось нервова система... вилікувати душу неможливо.

Нам важко, але ми дорослі. Ми це перенесли легше. Коли мій свекор ще був живий, коли йому говоримо, що війна, а він: «Дурні, яка війна? Де ви бачите війну? Де фашисти?» Він пережив окупацію, батько його загинув, він дитиною був тоді. Так і не повірив, що війна.

...У нас не було світла, був пошкоджений газопровід і опалення, багато досі не відновили. Не маємо можливості поїхати й відпочити, кудись повести дітей. По-перше, нікуди не поїдеш через те, що творилося, а по-друге, багато коштів іде на відновлення, і дітей лікувати потрібно, і у самих була депресія. Мені здається, тільки-тільки почали відходити, а тут «корона».

Я мрію, щоб швидше це припинилося, щоб кордони були відновлені, і ми могли спокійно жити й ростити дітей.