Я пам’ятаю, як мої колеги почали обговорювати, що десь ідуть бойові дії. До останнього не вірила, постійно говорила: «Якщо ви це самі не бачили, як можете говорити? Не вірте чуткам». Телефонували мої товариші й запитували: «Чи правда, що по Донецьку їздять танки?» Я виглядала у вікно й говорила, що ніяких танків не бачу. Не вірила до останнього, хоча навколо вже наростала паніка, почали масово знімати гроші з банкоматів і закуповувати продукти. Я не піддавалася паніці, у мене критичне мислення, розуміла, що не потрібно йти на поводу в ситуації.
Але потім директор установи викликала до себе та сказала, що, швидше за все, буде неспокійно, і що, можливо, ми будемо йти у відпустку.
У нас була запланована відпустка на літній час на сорок днів. Усіх попросили якомога швидше її оформити й поїхати кудись відпочити, відвідати родичів, перечекати ситуацію.
Пам’ятаю, як подруга з Донецька виїхала відвідати рідних у Маріуполі. Вони говорили, що потрібно виїжджати якомога швидше і що люди не можуть виїхати, у них паніка. Я виїжджала з розрахунком відвідати родичів і до вересня повернутися. Колишній чоловік і батьки залишалися в Донецьку.
Коли їхала, вже були перші блокпости вздовж доріг на великих перехрестях. Я виїхала і три місяці побула в різних регіонах України. Але прийшла пора повертатися, тому що наступали холоди, і в мене не було теплих речей. Нічого не змінювалося. Мої рідні, як і раніше, залишалися там, ситуація погіршувалася, блокпости зміцнювалися, припинила працювати залізниця.
Думала, що поїду, заберу чоловіка, зимові речі й повернуся до Києва. Коли приїхала в Донецьк, то була шокована. Місто, яке залишала, і те, що побачила через чотири місяці, це була різниця в десятиліття, як мені здалося. Це було напівпорожнє місто з обірваними білбордами, всюди стояли блокпости, наприклад, між містами Макіївка – Харцизьк, Макіївка – Донецьк.
Мені не вдалося виїхати, тому що сім’я, як і раніше, залишалася там, а я не хотіла їх залишати. Прийняли рішення залишатися.
Усі колеги, із якими працювала, залишилися без засобів до існування. Особливо ті, у кого обидва члени сім’ї працювали в держустановах. Для багатьох порятунком були гуманітарні набори від Фонду Ріната Ахметова. Так склалося, що в нашій родині було дві бабусі, два дідусі, і кожен з них отримував такий набір. Чоловік працював на Макіївському металургійному заводі. Ми не голодували. Але я бачила, як важко колегам. Тому ті набори, які отримували бабусі й дідусі, почала ділити, сортувати, приносити на роботу й віддавати тим, хто не потрапляв під категорію тих, кому видавали гуманітарну допомогу.
Потім почали з’являтися люди, які приїхали з віддалених районів, які втратили житло або майно. Я почала з дому приносити в пункти прийому одяг, посуд. Коли сусіди дізналися про те, що я таке роблю, почали приносити теж речі. У якийсь момент моя квартира перетворилася на склад.
Приїжджали різні організації до мене на машинах, ми вантажили постіль, одяг, крупи, взуття, посуд, щоб покрити потреби тих, хто постраждав і переїжджав у центральні райони. Я зустріла друзів по університету, які теж займалися волонтерською діяльністю. Ми разом почали працювати, допомагаючи людям. Але в 2015 році довелося переїхати.
Напевно, я одна з тих щасливчиків, хто не спостерігав бойових дій безпосередньо. Але я бачила наслідки, приїжджаючи у віддалені населені пункти на лінії зіткнення. Ми працювали з людьми, які потрапили під обстріл. Кілька разів прилітало у двори будинку, де я проживала, і у двір до моїх батьків. У нас вилетіли шибки, перекосило будинок.
Рідні жили в мікрорайоні Опитний до січня 2015 року й весь час перебували під обстрілами. Дядько витягав поранених, бачив, як люди гинуть і як тварини від осколків вмирали. Бачили, як косило людей автоматною чергою і як вони потрапляли під обстріли, як із завалів вилазили.
У 2015-му, коли почалися бойові дії, довелося екстрено виїхати, залишивши все. У якусь мить будинок був знищений, спалений, усе винесено. Зараз рідні живуть в інших родичів. Моїй бабусі 90 років, вона пережила і голодомор, і Другу світову війну, і конфлікт на Донбасі. Зараз вона живе у своєї сестри. І щоразу, коли згадує будинок, дуже засмучується, плаче.
Гірко спостерігати, як психологічно на людей це вплинуло. Можу сказати про себе: немає лиха без добра. Якби не довелося переїхати, то не почала б займатися тим, чим займаюся. І розумію, що для мене це був поворотний момент. Він спонукав робити щось для поліпшення життя інших співгромадян, для зміни умов, у яких живемо. Тобто для свого вкладу в суспільне життя, у життя країни, держави.
Я вже два роки не бачила маму, три роки не бачила батька, не можу туди їздити через карантинні обмеження.
Війна суттєво вплинула на моє життя. Я стала набагато уважніше ставитися до всього, що зі мною відбувається. Навчилася цінувати кожен день свого життя. Зрозуміла, що найцінніше – це життя, емоції, час, який ви проводите з близькими. Потрібно не упускати можливості радіти життю й бути вдячним щодня за те, що є можливість спостерігати світанки або заходи, що є дах над головою, їжа на столі, що є можливість пересуватися. Втрачаючи, ми усвідомлюємо, що втрачаємо, і лише тоді розуміємо цю цінність.