У заводському сховищі було тепло і була можливість готувати їжу. Але відсутність води змусила людей покинути рідне місто.

Ми з міста Попасної Луганської області. Жили, працювали, дитина ходила до садочка: три рочки їй тоді було. Чоловік працює у пожежній частині. Зараз їх перевели до Павлограда.

Чоловікові о п’ятій ранку подзвонили з роботи і сказали, що війна. Вони з того дня почали працювати через добу, хоча звичайний графік у них – доба через три. 3 березня в нас був перший приліт у квартиру. Зразу зникло світло і газ.  Нам більше запам'яталося 3 березня, ніж 24 лютого. Ми дуже злякалися, хоча вже й пережили 2014 рік. Тоді було легше. А зараз ми залишилися без домівки.

З 3 на 4 березня ми ночували в підвалі п’ятиповерхівки поряд із нашим будинком, тому що в нашому домі не було де сидіти: хіба що на стільчиках. Спустили туди воду, свічки. Переночували там, а вже вранці чоловік нас забрав на завод в укриття. Там було хороше укриття: було тепло, була вода і умови, щоб приготувати їсти. Днів десять ми ось так просиділи в Попасній.

Оскільки там, де ми перебували, були генератори, то всі працівники ДСНС привели туди дітей. Підключили морозильну камеру і туди звозили м'ясо, в кого яке було вдома. Готували їсти на всіх. Нас там було 40 чоловік. 

Пожежники мали ще й польову кухню, рятували людей, вивозили їх. І гуманітарку привозили. А потім ми виїхали в Бахмут, бо вже не було змоги ні помитися, ні набрати води. Щодня ходили з пожежної частини на завод, і вже танки їздили туди-сюди. Ставало все гірше і тяжче.

Начальник пожежної частини організував наш виїзд. Співробітники всім підрозділом виїхали разом із сім'ями. Ми стали як одна родина. Приїхали спочатку в Бахмут, там пробули з 14-го по 19 березня. А тоді чоловіків у Павлоград перевели. Ми тут опинилися всі гуртом, багато знайомих родин тут проживають. Але зараз поки невідомо, чи залишаться чоловіки в Павлограді працювати далі. 

Шокувало те, що ми залишилися без домівки, і тепер невідомо, до чого все це призведе й коли закінчиться. Ці прильоти й постріли позначаються на житті. 

І навіть дитина моя, на той момент трирічна, усе розуміла. Я думала, у неї в пам’яті нічого не відклалося, та коли ми приїхали в більш спокійну обстановку, в Павлоград, то вона почала це все проговорювати.

У маршрутці їдемо повз якийсь закинутий дев’ятиповерховий будинок, і вона каже: «О, це моєї бабусі Марини дім?» Виявляється, вона пам'ятає, як ходила в садочок від бабусі. Це все дуже тяжко.

Життя понівечені, покалічені. Слава Богу, що в родині всі живі та здорові, але ми не живемо, а існуємо. У нас нічого не залишилось, окрім нас самих. І чим далі, тим гірше стає. Намагаємося налаштуватися на позитив, думати, що буде все гаразд, але ж щодня стаються прильоти або обстріли й гинуть люди.