Ми з дитиною спали, коли мама зайшла і сказала, що у місті вибухи. Розпочалась війна. На початку війни зіткнулась із тим, що дитина постійно хотіла хліба, у Херсоні нічого не працювало, прийшлось шукати борошно і всі інгредієнти, бо цього вдома не було. Сам факт, що у 21 столітті почалась війна, дуже шокував. Я боялась за дитину, бо вона нічого не розуміла і постійно плакала, ховалась під стіл із-за вибухів, а потім почалась окупація на довгих 9 місяців.Наша родина повністю не була до цього готова, не морально не фінансово.

Було дуже тяжко, старалися знаходити продукти, обережно пересуватися по місту. Займати гроші у знайомих, щоб зробити хоч якісь запаси їжі для себе і тварин. Ми з донькою і мамою так і проживаємо у Херсоні, ні на день нікуди не виїжджали. Батько, на жаль, дивився за домом у Олешках і не зміг виїхати звідти. Ми дуже чекаємо звільнення лівого берега. 

Перші дні після деокупації міста, коли ми нарешті змогли вільно дихати і не боятися виходити на вулицю, бо там військові, тому що то були наші котики, а не ті...Робота була до війни, наразі я без роботи, раніше працювала на фірмі з виготовлення меблів, продавала стільниці кухонні, акрилові фасади. Наразі у місті займаюсь допомогою людям, роздаю хліб, знаходжу організація і фонди, яки б могли допомогти одному із кварталів, це близько 900 людей. Бо наразі вижити у Херсоні дуже важко, з роботою дуже тяжко.

Про війну нагадує стіл, під який ховалась моя дитина перші місяці, коли почало гепати. Коробка із салютами куплена і так і не застосована для радості. Не можу покинути свій дім і втекти кудись, бо тут усе життя.