Криворотько Валерій, 1 курс, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Регіональний центр професійної освіти залізничного транспорту та агротехнічного сервісу"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Підченко Любов Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна триває вже 1000 днів. Кожен із них несе в собі розпач, біль, втрати. Для багатьох війна — це нескінченна боротьба, для інших — це момент, коли весь світ руйнується за один день. Для мене ж ці 1000 днів війни стали особистим випробуванням на витривалість, як фізичну, так і моральну. Як вистояти? Сім місяців тому мій батько переніс інсульт. Догляд за ним став частиною мого щоденного життя.

Ще до цього втратив маму, коли мені було всього 11 років. Але тепер, коли війна й хвороба забирають спокій із життя, біль лише посилюється.

Два роки тому запропонували батькові допомогу з пересадкою серця, тому  живу з ним у Львові. 4 вересня, коли прилетіло біля 17-го ліцею, місто вкотре здригнулося від вибухів. Ці моменти нагадують, що війна близько, вона торкається кожного. Безпека вже не відчувається  навіть у відносно мирних містах, таких як Львів.

Колись братній народ, а зараз ворог, скидає боєприпаси з дронів, масовано обстрілює снарядами й мінами.

Чув історію про чоловіка, який в момент прильотів вийшов набрати води у пляшки ( це недалеко від нашого помешкання), а його жінку і трьох дітей придавило сходами, всі четверо померли. Як шкода ні в чому невинних простих людей. Від п'ятої школи, в яку влучила ракета, залишилися уламки. А що могло трапитися, коли б вона прилетіла в наш будинок: у той момент це ж було можливо. Тато помер би  навіть не через влучання,  а від серцевого нападу.

Ми живемо у будинку з цокольним поверхом, тому були у відносній безпеці. Нас все оминуло і тому далі продовжуємо жити і боротися з татовою хворобою.

Його здоров'я потребує постійної уваги, а я прагну зробити все, щоб він був у комфорті й безпеці. Ці сім місяців, як і 1000 днів війни - справжнє випробування, яке вимагає неймовірної витривалості. Неспокійне сьогодення знову й знову нагадує про біль, тільки на новому рівні — щоденні втрати на фронті, страх за батька. Що нас чекає? Втрати відчуваються не лише на полі бою, вони впливають на кожного з нас, у кожному куточку України.

1000 днів війни — це безперервна боротьба за майбутнє, боротьба з болем, із втраченими надіями й новими викликами.

Але це також час, коли ми вчимося бути сильнішими. Навіть у найскладніші моменти, коли здається, що не витримаю, я знаходжу сили продовжувати виживати. Мій батько потребує мене, а мені потрібен він. Ми тримаємося разом, незважаючи на всі труднощі. Ці 1000 днів показали, наскільки важливе наше життя, наші стосунки і наша боротьба за спокій, навіть коли цей спокій здається недосяжним. Усе ж сподіваюся: перемога не за горами. Усе буде Україна!