Мені 26 років.  Мої чоловік і батько – військові. Батько отримав поранення, а чоловік потрапив в полон. 

Ми жили біля Сартани. Вже в перші дні чули вибухи. Я виїхала 26 лютого на своєму автомобілі, а чоловік і батько залишилися в Маріуполі. Їхала по Запорізькій трасі. Я чула обстріли, бачила зарево. Було дуже страшно, але вибору не залишалося. На дорозі утворилися затори. Я дві доби їхала в Тернопільську область. Тут живуть мої родичі. 

До війни в мене була робота, а зараз я не можу працювати через тяжкий емоційний стан. 

Чекаю на перемогу. Надіюся, що будемо святкувати її вже цієї весни. Свого майбутнього поки що не бачу – живу одним днем.