Ми з села Верхньокамянське на Донеччині. Воно поряд з Луганською областю, а ми живемо за кілометр. Ми найбільше страждаємо, тому що у Білогорівці бойові дії йдуть. Воно, мабуть, там ніколи не закінчиться.

Виїхали ми звідти 10 травня. Зараз ми знаходимось на півдні Одеської області - Порт Південний, знімаємо квартиру. Я жила з онуком і невісткою. Зараз невістка і двоє правнучат - у Кривому Розі, а онук пішов служити. Він зараз в Житомирській області на навчанні.

Коли почали сильно обстрілювати, там ще гірше зробилось, вже було страшно. Почали будинки горіти, все повалили, все попалили, і далі ідуть бойові дії. Ми виїхали під обстрілами. Тоді багато було спалених і розвалений будинків.

В селі перестали давати воду, бо електрику перебили. У нас своя свердловина і ми набирали воду. Зараз сусід генератором включає і набирає воду. У нас тепер з ним є зв'язок, тому інколи дзвонимо. Сусід там залишився зі своєю старенькою мамою, йому 53, а їй 85 років. Вони вдвох там на нашій вулиці. Там залишалось до 30 чоловік в селі, вони не хочуть виїжджати.

Здоров’я немає - ледве ходжу. Мені потрібно робити операцію. Болить коліно і потрібно суглоб міняти, а в мене таких коштів немає. Мені вже на другу ногу дало і на спину. Ми думали, що воно перестане і заспокоїться, і не взяли з собою нічого. Тут тепер потихеньку починаємо купувати куртки. 

Собака моя померла, корову і порося відпустили. Корова була, невеличке телятко було. Порося було кілограмів на 70, кури були - ми все випустили. Люди випустили багато собак, вони курей відразу подавили. Фермер виїжджав  в липні місяці й випустив багато тварин – їх до сих пір бачать вбитими.  Не тільки люди - і худоба постраждала дуже. Ніколи ніхто не думав, що таке зробить з нами росія.