Я проживала в Миколаєві зі сторони Херсону. Дитині було п’ять років на той час, вона не змогла б там жити. Вона все чула і постійно плакала. Я також не хотіла все це чути, тому ще 24 лютого о десятій ранку зібрала дитину, речі та й поїхала до мами. До цих пір тут знаходжусь, бо в Миколаєві неможливо проживати.

Страшно було, коли відкриваю вікно, а там - вибухи і люди вибігають. Я бачу їх обличчя: вони всі налякані, всі пакують речі в машини і десь їдуть. Страшно стояти біля вікна: моя дитина спить, а всі пакують речі і їдуть.

Я вчитель, і мала виходити на роботу після декрету, але  я не змогла, тому що знаходжусь не там, де потрібно. Хочеться, щоб дитина ходила в садочок, хочеться жити там, де я жила до війни. Працювати хочеться і нормально, спокійно жити.

Всі мої близькі в якомусь розпачі, всі в сльозах. Плачуть, бо хочуть нормального життя. Дитина боїться грому і будь-якого гучного звуку.

В мене є рідні, які знаходяться в Миколаєві. Зараз там дуже тяжко: води немає, вибухи постійні, проблеми з опаленням.

Виїхати складно було через затори. Я думала, що я їду на тиждень-два. Впевнена була, що скоро повернусь. Це страшно і не розумію, що буде далі, що буде завтра.

Хочеться миру, хочеться перемоги, хочеться повернутись додому. Хочеться, щоб все було як було до того. Що буде через тиждень, через місяць - взагалі страшно уявити. Вірю в те, що буде все добре. Інакше тяжко жити, якщо думати про щось інше.