Найстрашніший день
Як почати, я навіть і не знаю. У мене всі ці три роки найстрашніші в житті й досі, але навіть не в плані обстрілів, а в тому, що ось уже три роки, як ми залишилися без роботи.
«Серцем мов відчувала, покликала маму до себе»
До того, як почалися обстріли селища, ми були (особисто я) трохи підготовлені, бо упродовж майже пів року чули ці звуки недалеко від селища.
У ту мить, коли у фундамент сусіднього будинку прилетів снаряд «Граду», я була в кімнаті, протилежній до тієї, у якій вилетіли вікна, з кимось переписувалася в інтернеті, а сусіди вже сиділи в підвалі.
Серцем мов відчувала, покликала маму до себе, їй 80 років, і якраз вчасно. Поруч із кріслом, де вона до цього сиділа, розлетілося скло. Звичайно, після цього довелося спуститися до підвалу. А вже через дві години пішли забивати вікна.
«У підвалі сиділи разом із сусідами, маленькими дітками й літніми людьми»
З того дня і почалися наші воєнні будні. Світла та води, природно, не стало на цілих півтора місяця. У підвалі сиділи разом із сусідами, маленькими дітками й літніми людьми. Приходили люди із сусідніх будинків. Потім багато хто виїхав.
Ми зі свічками сиділи в підвалах, на ніч намагалися по можливості йти додому.
Небезпеку можна було визначити з нашої домашньої кішки Масі. Якщо вона ховалася куди-небудь або бігла до ванної кімнати, то це означало, що й нам потрібно було спускатися в підвал. Якщо під час обстрілу вона поводилася спокійно – це означало, що небезпеки немає.
«Біжиш з відрами, а воно над головою свистить»
Та що розповідати, цього і ворогу не побажаєш. Із самого ранку намагалися збігати в копанку по воду, принести собі та знайомим старим. Біжиш з відрами, воно над головою свистить, а треба бігти.
1-2 лютого 2015 року сиділи в підвалі 3,5 години і рахували, скільки снарядів прилетіло і вибухнуло, а скільки ні.
15 лютого 2015 року під час одержання гуманітарної допомоги почався обстріл, ледве встигли добігти до підвалу сусіднього будинку. Заледве двері не зірвало вибуховою хвилею.
«Війна людей згуртувала»
Хіба зараз згадаєш усі моменти. Нас тоді залишалося в селищі 280 осіб, і люди були дружними, одне одному допомагали, переживали за всіх. Війна людей згуртувала.
Про все не напишеш, і вже не все хочеться згадувати. Хочеться, щоб це все закінчилося, хочеться повернутися до мирного життя, щоб усе було як раніше – мирне життя, робота, щоб діти були поруч. Просто в голові не вкладається, як у ХХІ столітті таке може відбуватися. Бажаю всім миру та добра! Хай береже вас Господь!
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
