Лугова Дар’я, 15 років, Костянтинівка

Есе «Один день»

Сьогодення. ХХІ століття. 2014 рік. Хіба могли ми собі уявити, що війна торкнеться нас, українців? Одна справа, коли ти тільки чуєш про війну, і зовсім інша – коли ти з жахом усвідомлюєш, що війна прийшла туди, де твій дім.

Моє дитинство пройшло в місті Горлівці. Коли мені виповнилося вісім рочків у 2014 році, воно закінчилося. До цього часу в мене було життя звичайної дитини, в якої є все необхідне для щастя. Але раптом все змінилося.

Наприкінці лютого в новинах почали з’являтися репортажі про події в Києві, на Майдані Незалежності. Маленька, я нічого не зрозуміла, все виглядало, наче в якомусь страшному боєвику: палаючі шини середмістя, димові завіси зі страшною чорною кіптявою, скривавлені люди, постріли… На обличчі моєї мами я побачила розгубленість і шок.

Відтоді моє життя ніби полетіло шкереберть. На вулицях мого рідного міста стало безлюдно, з’явилися якісь люди в камуфляжі зі зброєю в руках, які зупиняли міські автобуси і чомусь грубо змушували пасажирів вивертати з сумок особисті речі.

Тоді я вперше побачила з вікна нашої машини цілу колону танків з БТРами. Моя мама тоді дуже злякалася, а я навіть не одразу усвідомила: те, що я бачу, реальність.

Я також пам'ятаю, як майже кожного ранку над нашим будинком пролітав літак-винищувач, а коли я питала в мами, чому так гучно і страшно тепер над нашим будинком літають літаки, мама говорила, що не треба лякатися, що це просто пасажирські літаки тепер занизько прямують до Донецького аеропорту. Якби ж я знала тоді, що дуже скоро цей аеропорт буде зруйнований вщент.

Та найбільше мені запам’ятався один день. Ми їхали з матусею до бабусі в сусіднє місто, я молилася, щоб те, що я побачила, було сном, оскільки це назавжди залишиться в моїй пам'яті.

На шляху з’явилося багато блокпостів, на яких нас чомусь зупиняли озброєні військові й кожного разу наказували виходити з машини. Але найстрашніше було тоді, коли попереду раптово почалися страшні гучні постріли, від яких закладало вуха і було враження, ніби нас підкидає разом із машиною. Небо стало сіре від вибухів і диму, а попереду ми побачили вогонь і чорну кіптяву. Ми плакали. Було дуже страшно.

Мама намагалася мене заспокоїти, якось відволікти. Але повертатися назад вже було неможна. Перечекавши якийсь час, ми все ж прорвалися в той день до бабусі. Але я зрозуміла, що як раніше вже точно не буде. Я навіть не уявляю, що відчувала моя мама в той момент, коли вона не могла мене ніяк захистити.

Через якийсь час ми з матусею повернулися до Горлівки, але тепер ще й дуже переживали за бабусю, що залишилася в своєму місті. Відтоді змінилося все. З того часу я дізналася, що таке комендантська година, що не можна говорити зайвого, що твоя думка і життєва позиція нікого не цікавить. Безвихідь, відчай, нові порядки, нові незвичні гроші, закриті банки, мізерні доходи, практично порожні полиці магазинів.

Але знаєте, що було найстрашніше? Ми почали звикати до війни. Ми звикли, що в нашу школу і Храм біля неї влучали снаряди, ми звикли до жахливих гучних вибухів, час яких неможливо було передбачити, щоб сховатися заздалегідь.

Зараз, коли я вже другий рік живу в Костянтинівці, в мирі та спокої, я навіть не можу остаточно усвідомити, як люди все це витримали.

Сьогодні мені вже 15. Вже як восьмий рік моє життя розділене на до та після. Тепер я розумію, що означає вираз «один день може змінити ціле життя». Коли я згадувала про всі ці події, в мене по шкірі бігали мурахи. Я би дуже хотіла, щоб про мою історію дізналися якомога більше людей, щоб врешті люди почали цінувати те, що вони мають в житті, бо все може змінитися в одну мить!