Ніколайчик Єгор

11 клас, Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання: Черкашина Ганна Василівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна… Багатьом із нас довгий час здавалося, що це щось відсторонене, далеке; що стосується вона лише декількох регіонів, а інших ніяк не зачепить…

Особисто мене і моєї родини війна торкнулася ще у 2014 році, коли мій батько вступив до лав ЗСУ. Він боронить нашу країну усі ці роки, до сьогодні.

Поки більшість моїх однолітків взагалі майже нічого не знали про війну, я кожного дня переживав за батька, бачив його лише декілька разів на місяць. Ще тоді я зрозумів, як важливо усвідомлювати себе українцем, жити з Україною у серці…

Останні тижні перед війною я читав новини і сподівався, що повномасштабний напад не станеться. Я остаточно усвідомив, що напад буде, 22 лютого, коли почув звернення ворожого президента…

Приблизно о п’ятій ранку 24 лютого я прокинувся від приглушених вибухів. Мама ще спала. Майже без страху на словах, але зі страхом на душі, я розбудив її і сказав: «Стріляють!» Мене налякало це, але не було несподіванкою. Мама була налякана сильніше за мене. З вікна було видно колону машин, якими люди тікали від обстрілів. Ми ввімкнули телевізор і зрозуміли, що почалося. Не дивлячись на це, я все одно збирався йти до школи, оскільки пропустив уроки минулого четверга. Але у групі класу написали, що йти до школи не треба… Ми з мамою дуже швидко зібрали тривожну валізу. Заклеїли вікна навхрест. Ще кілька днів я вважав, що конкретно нас нічого не торкнеться, що все буде добре. Я тільки й робив, що читав новини.

Особливо страшно було читати, що загарбники увійшли у місто… У нас взагалі не було плану дій.

Того дня я самостійно пішов до магазину. Здалеку було видно дим та чути звуки боїв на околицях. Найближчий магазин не працював, тому я поїхав тролейбусом до іншого. По людях на вулиці було видно, що вони налякані і не знають, що буде далі.

До нас зайшов друг, який хотів зарядити телефон. Ми разом з’їли свіжу паляницю, яку підвезли волонтери. Тоді я зрозумів, яким цінним є простий хліб…

У наступні дні почалися щільніші обстріли. Ми з мамою перевезли крісла до коридору і ночували на них. Після цього ми ще один раз ходили до магазину, але там була величезна черга. Не дивлячись на вибухи, люди не боялися… Від холоду мені стало погано, і я повернувся додому. Потім прийшла мама з продуктами.

Грошей у нас не лишилося. На той момент у квартирі вже вилетіли вікна…

Коли обстріли почалися з інтервалом у півгодини, будинок від них трясся. Світла не було, і новин ми не знали. Телефони віддали на підзарядку в сусідній будинок. Моя сестра викликала волонтерів, які вивезли нас на вокзал. Їхали ми з двома рюкзаками, двома валізами і кліткою з папугою… Навіть без телефонів… Вони лишилися у Харкові… Це було 5-те березня.

На вокзалі ми сіли у найперший поїзд, який прямував до Тернополя. Це була переповнена іржава електричка з дерев’яними сидіннями… У вагоні їхали безліч дітей, був серед пасажирів навіть літній американець. Мій папуга за майже добу дороги виговорив більш як 20 слів, яких ми його не вчили.

Коли ми 6-го березня приїхали до Тернополя, нас поселили до євангелістської церкви. Досить гарні умови, хоча й тісно. Там ми прожили тиждень, а потім переїхали до орендованої кімнати. У Тернополі я знайшов друга, пішов до школи, на гуртки. Там минуло більше року життя. Я дізнався багато нового про місцеві традиції, діалект, менталітет. Мені було комфортно знаходитися там, я відчував підтримку.

У квітні ми переїхали до Естонії, до Таллінна. І зараз я знаходжуся тут. Наприкінці літа ми вирушили до Харкова по справах. Побачили, що місто живе, більшість людей повернулися. І після цієї зими, дай Боже, ми повернемося також. Адже нема на землі місця кращого, ніж наша героїчна Україна!