Фендрікова Олександра, 10-А клас, Ізюмський ліцей №5

Вчитель, що надихнув на написання: Ярмак Тетяна Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Рано – вранці мама мене розбудила і сказала: « Доню, почалася війна!!!»

Страх, сльози відчаю, неприйняття ситуації, переживання і біль. За що?

Минав третій місяць мого перебування в м. Ізюмі. Відсутність світла, води, мобільного зв’язку та будь-якої комунікації зі світом. Вибухи, постріли, звуки літака – все це тиснуло на мене все сильніше.

Тікаю від страшної реальності – читаю книги. Вибухи, влучання, неможливість потрапити додому – суцільна тривога і страх.

Перше травня – день, коли мої батьки нарешті наважилися виїхати. Їхати в невідомість, лишаючи все своє життя в маленькому, колись затишному місті, Єдиний шлях, яким ми могли їхати на підконтрольну територію України, пролягав через цукровий завод у Балаклії.

Сьома ранку, очікування авто напроти колони танків, за відчуттями тривали вічність, а насправді – пів години. Пів години у супроводі поглядів окупантів і огидних – « Кис – Кис » у мій бік. Я у той час їх ненавиділа, моя ненависть вибухала в мені, немов вулкан. Нарешті автівка зупинилася перед нами. На мене чекала розлука – розлука з рідними. Біль розлуки різав мої груди ззовні, не лишаючи нічого живого. Але в той момент тішило лише те, що я більше не буду бачити цих покидьків.

Виїхали. Дорога була важкою, морально важкою. Двадцять п’ять кілометрів, які ми їхали півтори години, залишилися у моїй пам’яті доволі неприємним спогадом.

Перший блокпост – нас пропустили, другий – пропустили, третій – мав вигляд, м’яко кажучи, моторошно. І тут почалася перевірка: авто, документи, телефони. Після перевірки нам сказали, що далі ми нікуди не поїдемо. А все тому, що у маминому телефоні знайшли «підозріле» фото. На щастя, батькам вдалося переконати військових, і вони нас пропустили. Їхати довелося нам вздовж полів в колоні з технікою, «їхньою» технікою. Було дуже страшно, бо ми їхали на маленькій легковій машині поруч з величезними військовими автомобілями.

Нарешті – Куп’янськ. Проїжджаючи містом, мені стало трохи легше, бо я не бачила нахабних військових. Один з районів міста був дуже схожий на район мого рідного міста Ізюма. Мені стало сумно від усвідомлення того, що моє місто нещодавно було цілим, а зараз – руїни. Приїхали ми до міста, щоб обміняти гроші, бо попереду нас чекала довга і неприємна дорога – росією. Попереду знову перевірки на кордоні, заповнення якихось прикордонних бланків і очікування (декілька годин).

Усіх чоловіків забирали на співбесіду з усіма ґаджетами сім’ї. Речі прощупували вручну, кожен сантиметр…

Нарешті нас пропустили. Перше місто після кордону – Бєлгород, прапор росії… Вночі ми сіли на потяг, який віз до москви. Щоб не бачити чужу країну, я заснула. Коли вже приїхали, виявилось, що треба ще десять годин почекати наступного потяга.

На щастя, ми зустріли дуже доброго чоловіка, Саулюса, який разом з нами їхав до Риги і всіляко підтримував нас, розповідаючи цікаві історії. Потім наша подорож була до Праги, але дісталися ми туди аж через дві доби. Завдяки Саулюсу, який купив для нас три квитки на літак до Варшави, ми опинилися у безпечній країні. А потім знову очікування наступного літака, і ми у новій країні – Празі. Автобус довіз нас до міста, в якому ми зараз і проживаємо.

Я безмежно вдячна долі, яка подарувала нам зустріч з Саулюсом. Вдячна батькам, які зараз поруч зі мною, бо сім’я – найголовніше у моєму житті. Вірю, що скоро настане перемога, і я зможу повернутися ДОДОМУ!!!