Володимир з жінкою вирвались з Оріхова, бо їх житло зруйнували російські обстріли. Їх діти з сім’ями теж втратили свої помешкання

Рано-вранці, десь о п’ятій, летіли ракети. А чуть пізніше об'явили, що почалася війна повномасштабна, масовий обстріл України балістичними ракетами. 

Обстрілів спочатку не дуже було, а потім - дужче і дужче. Кругом нас почали розбивати будинки: спочатку один, потім - кілька, потім - вулицю знесли «Градами», і наш дім почав підстрибувати. Ми сіли в машину і втекли. Все залишилося в Оріхові, в будинку: вся техніка. Вікон немає, стеля - не знаю, впала чи не впала. Мені скинули фотографію. Коти лазять, мишей повно. 

Ми спочатку ховалися по підвалах. Тривога, підвали, обстріли. Потім почали застуджуватися. Всю ніч сидіти… Підвал у нас не призначений для цього, місця мало. Світло і газу не було - поперебивали. А якщо світла немає, то й води немає. Водовозка возила, ми бігали набирали. Потім поранило водія цієї водовозки. 

Зараз до нашого будинку не доїдеш. Ми жили в провулку. Там тепер - вирва після КАБу. В нас там асфальт був, тепер немає: суцільна глина. Вона літала на пів Оріхова, попробивала дахи і стелі у будинках. 

Ми наймали людей перекривати дах - чотири рази накривали плівкою. Як приліт – немає ні вікон, ні дверей, все вириване. Ми залишилися бомжами, житла нема, пенсії мізерні - як хочеш, так і живи. 

А тепер операцію потрібно робити - суглоб колінний треба міняти на нозі, групу оформляти. Не знаю, де гроші шукати… Будемо просити і побиратися. За все платити треба, там суми великі. Ніякого позитиву. Думали, хоч на старості поживемо: потрошку працювали, потрошку купували техніку. А тепер все залишилося в Оріхові, вивозити нікуди було. Дехто вивозив свої речі, гаражі орендували, але в нас такої можливості не було.

Я надіявся, що все ось-ось закінчиться: відгонять росіян від Оріхова, далі погонять. А за півроку наші війська зайняли одне Роботине. Я не знаю, кому вірити, на що надіятись.  Спочатку нам казали: неділя-дві, потім - місяць, а воно - майже два роки. Тепер розказують, що наступати нічим, будемо окопуватись. Якщо нам не допоможуть вигнати орків, я не знаю, що буде. 

Зараз допомогу оформити дуже важко. Однією гуманітаркою дуже не проживеш. У Фонді Ріната Ахметова нам давали допомогу, цього вистачає, нічого гріха таїть.  Ми пенсіонери, в лікарню, аптеку пів пенсії відносимо, навіть більше. 

У дітей просимо потроху - допомагають. У них сім’ї, діти, і вони теж залишились без нічого. 

Один син жив у Пологах – вони ледь вирвалися звідтіля, все кинули, на машині виїхали з горем пополам. Другий син працює в поліції в Оріхові, він під обстрілами кожен день. Квартира згоріла, де він жив. Стараємося менше думати про це, бо себе гнобити - ще гірше. Все надіємося – може, окупантів відженуть, щоб туди поїхати і щось робити. Бо як війна закінчиться, де ми жити будемо - я не знаю. 

Я надіюся на державу, що має допомогти. Ми зареєструвалися, коли перший раз нам розбило все. Людей без житла залишилося дуже багато. Стараємося і тримаємося, надіємося. У Запоріжжі, я дивлюся, люди живуть в іншій реальності. Навіть лікарі запорізькі всього не розуміють, а ті, які приїхали від нас, все розуміють. В Оріхові вже немає жодного садочка, ні школи, ні лікарні - все розбите.