Я з села Галицинове. Прильотів в мій район не було, комуналка працювала, тому я де жив, там і живу, нікуди не евакуйовувався. Мені 43 роки, в мене немає ні сім’ї, ні діток, ні дружини, ні батьків. 

Я замкнута люди, новини не дивлюсь, не спілкуюсь. Я через два дні дізнався, що росія почала бомбити мирних людей. 

Вибухи було чути з Одеси, але там порти. Я ігнорував: тут порт поруч, він гримів і до війни. Я два дні не знав, що війна. Потім вони ближче підійшли. Село Галицинове, де я живу, якраз на лінії фронту. 

Не було світла і води, а так – була проблема з продуктами харчування. Я тут не один, в усіх воно так. 

Було страшно, що найближчий родич загинув від поранення. Він на заводі працював, 38 років людині. Ми все життя разом провели. Осколками від прильоту його поранило.

Це мій троюрідний брат, він мені самий близький родич за все життя, бо в мене батьків немає і сім’ї немає. Це саме страшне. Тут прильоти по селу були, але з іншої сторони. 

Як погнали з Херсону рашистів, це було саме приємне. 

Якщо росіян вигнати з України, то вони ракети можуть запускати і з Росії. Треба, щоб вони самі це все зупинили. Мрію щоб війни не було, щоб такого жаху не було в загальних масштабах.