Не показувати, що тобі страшно, коли стріляють, щоб не злякалися діти. Надія Гребенюк знає, як це складно, але необхідно. Одного разу страх зникає, і на перший план виходить не війна, а побутові труднощі.

Немає страху й немає інстинкту самозбереження, він відключається

Усе починалося зі Слов’янська. Війна наближалася, і стріляти почали вже в нас, навіть «Гради» були чутні. Родичі сказали: «Приїжджайте швидше!» Ми сяк-так зібралися, сіли на електричку та приїхали. Пробули там три місяці й повернулися в кінці осені.

Далі був блокбастер якийсь. Стоїш на городі. Внизу танки, люди біжать з автоматами, усі стріляють, дивишся на це і жахаєшся. Коли ми приїхали з Криму, то заїжджали в Донецьк, а там був обстріл. Поїзд довго не запускали, навколо стрілянина, діти бояться. Було дуже голосно чути.

Ми, коли в Донецьк приїхали, вивантажили багато сумок. Я кажу дітям: «Стійте, тут же снаряди не падають, чого він повинен зараз потрапити?» Діти під стовпом стояли. Людей було море, могли просто заштовхати, затоптати, ніхто нікому не допомагав. Дівчинка одна з дитиною неходячою, посадила його на сумку й тягла, через неї перестрибували люди зі своїми сумками, навіть ніхто не допомагав. Уявіть, такі люди безсердечні! Кожен за себе думав. Ось цей момент найстрашніший, що я пам’ятаю.

Приїхали швиденько автобусом додому. Там родичі переночувати дали, тому що почалася комендантська година та проїхати було не можна. Ми в Ясинуватій переночували, потім поїхали.

У нас діти були натреновані. Як тільки починається стрілянина – вони зразу в підвал. У нас там були собаки, кішки, ми ставили мультики. На війну взагалі не звертали уваги, намагалися завжди спокійно себе вести, не показували, щоб діти не переживали. Вони дивилися: ну стріляють і стріляють.

Вони взагалі навіть не переживали, просто говорили: «О, «Град» стріляє!» Вони чітко знали, звідки постріли, куди полетіли. Ми дивувалися, як вони все розуміють. Ми при них це все не обговорювали, але вони по слуху всі могли розуміти.

Було, як у блокбастері, таке відчуття, що це якийсь фільм. Якщо на початку війни ми боялися, переживали від найменшого вибуху, секунда – і на землі лежиш, то потім ти вже знав, звідки постріл, і припускав, де воно буде падати, і навіть не боявся.

Я якось в Авдіївці була, йшла дорогою, повз мене танки проїжджали просто в декількох метрах. Асфальт ходуном ходив, аж щелепи стукали й відчуття були, звичайно, мерзенні.

Виживали ми тоді, як могли. Сім місяців не отримували на дитину пенсію з інвалідності, чоловік роботи позбувся. Тільки завдяки тому, що Фонд Ріната Ахметова давав продуктові набори, ми рятувалися.

Потім вийшло все-таки оформити гроші на дитину, і в першу чергу ми закупили кіз. Тоді ми почали виживати хоч трохи, у нас діти були з м’ясом, молоком, ми могли хоча б їсти і не переживати, що завтра нічого буде їсти. Це стало поштовхом до моєї подальшої діяльності – козівництва.

Переїхали ми у складний період. Чоловік мені вже не допомагав, на той момент він зневірився в житті, роботи позбувся, почав вживати алкоголь. Мені доводилося залишати господарство з ним, дітей сюди в школу переводити, потім він тут із дітьми був. Я домовлялася перевезти тварин машиною, але не вийшло, і ми майже 40 км з коровою та козами пішки йшли і прийшли в Іванопілля.

Повертатися додому вже не збираємося. Тут обросли, освоїлися, тут є друзі, діти звикли. Уже відчуваємо, що ми вдома.

Що змінилося? Якщо раніше на якісь дрібниці звертав увагу, засмучувався, падав духом, то це пройшло. Почуття страху абсолютно немає, ти вже розумієш, що нічого не боїшся в цьому житті взагалі.

У Верхньоторецькому був просто кошмар, води немає, там у криницях вода не питна, жорстка, випрати навіть речі дітям – вони стають непридатними. Асфальту на нашій вулиці небагато, і коли дощ пройде, там такий бруд! Уявіть, дітям йти до школи... Вони в Бахмутівку ходили п’ять кілометрів, а коли ми перевели у Верхньоторецьке, там три кілометри. Щоб просто до асфальту дійти 300 метрів, півгодини потрібно було переходити цей бруд. Діти постійно в школу приходили брудні, зі школи приходили брудні, тобто цю купу одягу перепрати просто не витримуєш.

Діти їдуть у школу на велосипеді, дорогу ніхто не чистив, вони впали, дитина вдарилася головою, вони брудні, мокрі. Уявіть, довго можна було це витримати? Це дуже важко!

Ми переїхали, тут дуже зручно. Діти в школу по асфальту йдуть, школа дуже хороша, вчителька нам трапилася найкраща, діти її обожнюють просто! Їм тут набагато краще й безпечніше. Чути, як стріляють. Єдине, чого у нас у будинку немає – підвалу. Якщо, не дай Бог, почнеться стрілянина, нам нікуди буде навіть сховатися. Але іншого будинку ми не змогли знайти, це був найдешевший. Побутові труднощі тривають, але ми їх долаємо.

Плакати від страху ми давно перестали. Спочатку було відчуття страху. Як бахне – ми на землю, швидко в підвал! Потім все пропало, і ти не боїшся нічого. Стріляють, гримлять, дітям кажеш: «Ідіть у підвал». Вони не йдуть. Немає почуття страху й немає інстинкту самозбереження, він відключається.