Війна для мене – це переосмислення всіх цінностей, усього, що було до цього, нове життя. Краще або гірше – не можу сказати.

Війна почалася для нас, напевно, із березня 2014 року. Ми жили в центрі міста поруч з облдержадміністрацією. Наші вікна виходили на Національний університет. Дитина 3,5 років ходила в садок, і вже ходити було просто страшно. З’являлися незрозумілі люди в нашому дворі. Ми розуміли, що це не наші сусіди.

Ми почали ховати машини. Якось моя дитина сказала: «Мамо, небо дзижчить». Це було 26 травня 2014 року, саме, коли були перші дії в нашому рідному й улюбленому аеропорту. Уже було страшно.

Виїжджали з надією, що на тиждень, або на два, або на місяць. Моя мама з дитиною виїхали через три дні після подій в аеропорту, а я залишилася в Донецьку до червня. Ще працювали інститути, випускали студентів, планувалися випускні вечори, вручення дипломів.

Я виїхала потягом, ще ходили потяги, але вже було страшно – по вагонах ходили військові люди. Мене проводжав чоловік, він із батьком залишилися охороняти рідну домівку. Десь до липня з істериками ми їх витягли до себе. Там все залишили, і наші хлопчики приїхали до нас у Київ.

Усвідомлення, що ти все втратив, прийшло набагато пізніше. Ми якийсь час сподівалися. А ось коли прийшов січень-лютий [2015 року], уже шукали роботу. Треба ж на щось жити.

Моя подруга в Донецьку говорить: «Давай я тобі зберу речі, ти з глузду з’їхала, у чому ти будеш ходити?» Коли вона прийшла в мою квартиру, я по телефону чула звуки обстрілів. Потім влетіло у квартиру мого сусіда знизу, тоді вибило вікна в моїй квартирі. Але подруга мені говорила: «Знаєш, у тебе тихо. Я приходжу до тебе відпочивати, я сплю».

У 40 років життя радикально змінилося. Почалося зовсім інше життя, боротьба за виживання. Адже все було налагоджено: робота, як і в усіх, будинок, затишок, друзі. А потім все так радикально... Чуєш жахи від сусідів, які там залишилися, друзів, родичів, а тут, у Києві, ходиш із дитиною по гарній набережній, годуєш качок, виходиш навіть у кафе випити кави. І прийшло усвідомлення, що не варті ці стіни, усе, що за життя нажито, свободи й миру. Найважливіше – майбутнє дітей.

Дуже багато родичів теж виїхали: і молоді, і пенсійного віку. Не всі могли почати нове життя. Є знайомі, які прижилися, є, які повернулися.

І зараз ми згадуємо Донецьк. Коли приїжджали іноземці, вони були шоковані його красою, алеями, бульваром Пушкіна, торговими центрами, ресторанами. Хто пам’ятає, той мене зрозуміє. Кожного серпня ми отримуємо привітання, надсилаємо шахтарські пісні. Пам’ятаємо життя в Донецьку: школи, філармонію, консерваторію, університети. Усе рідне, кожна стіна. Вулиці сняться...

Але світ не без добрих людей. Мамині приятелі надали нам квартиру, яку ніколи не здавали, але там не жили. Нам було, куди переїжджати. Треба йти вперед, світ не стоїть на місці, діти ростуть. Так, довелося все почати з нуля. Так, довелося авторитет заробляти з нуля. Було дуже важко.