Казьмірук Анастасія, 11 клас, Комунальний заклад "Немиринецький ліцей" Миролюбненської сільської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Баб’юк Ганна Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За Україну, за її волю,

За честь і славу, за народ!

«У всякого своя доля і свій шлях широкий: той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…».

Як ці рядки Великого Кобзаря із поеми  “Сон» нині актуальні!

Упевнена в тому, що кожен українець-патріот найбільше за все на світі цінує волю, свободу, незалежність, мріяв і мріє про мир, добробут, гідне життя і понад усе любить Україну, яка наполегливо і впевнено крокує у Європейський Союз, у НАТО.

Та ненаситність чорного сусіда, який віками-роками проводив загарбницьку політику, знищила усі наші омріяні шляхи-сподівання.

Він розпочав жорстоку, ненависницьку війну, мета якої – знищити нас, як націю, усе зруйнувати і заволодіти святою земелькою.

Мені чомусь і досі не зрозуміло: чому із 2014 року до початку повномасштабного вторгнення українці не змогли вигнати ворога із окупованих територій? Винен хтось у цьому є? Для мене питання це відкрите…

А тепер дочекалися повномасштабної війни… За два з половиною роки  ми збилися з ліку – рахувати дні, натомість з великим болем рахуємо державні прапори на цвинтарях,  під якими лежать наші Герої.

Тоді, у тривожному 2022, як набат, зазвучали на повний голос слова із величного Славеня нашого:

Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону,

В ріднім краї панувати не дамо нікому!

На захист свого народу,  землі-Матінки, свободи піднялись усі свідомі українці – мужні, незламні, нескорені, безстрашні, які об’єдналися в єдину сім’ю, залишили свої справи, домівки, рідню.

На питання російського ґвалтівника, мародера, злодія: «А хто вам дав право так добре жити?», хочеться відповісти запитанням: «А чому ви, ледачі москалі, не працюєте у себе вдома, а тільки грабуєте по світу чуже добро?»

Я переконана, що більшість наших воїнів-захисників, таких як мій тато, мали до війни все, і з неба воно їм не впало, і чужого вони не награбували, а нажили, важко працюючи.

Вставали на ноги, хто як міг.

Тато мій ще дитинства зазнав чимало горя, «гірку чашу випив до дна». Будучи школярем, став напівсиротою. Змушений був переїхати з моїм дідусем-інвалідом на його батьківщину. Невдовзі і його Бог забрав. Виховувала татка бабуся. Дуже бідували.

Але як кажуть у народі: «Дівка -  не без щастя, козак -  не без долі».

І доленька всміхнулася йому: зустрів своє кохання: бідову дівчину, працьовиту, вродливу, ніжну, добру. «Ось ти, ось я. Тепер нас буде двоє. А що у мене хата гола – рядно повісим  на стіні. З тобою, мила,  буде солодко мені».

Бувало дивлюсь на них та й думаю: «Ой нене, який у мене тато!». Або знов: «Що, мамо, я колись, як виросту, і в мене буде отака любов?!»

Отак у любові, злагоді і мирі виросли ми із сестрою. Синочків Бог не дав. Тато жартував частенько: «Нічого. Скоро будуть зяті та внучата». Розбудувалися, придбали все необхідне для дому, купили трактора, машину…

Бабуся казала: «Діточки мої ріднесенькі, можна тепер бути і жити  та у Всевишнього здоров’я просити»…

Але усе перекреслила проклята війна. Вона, як смерч, увірвалася в наше життя. Тато мав мирну професію, він – хлібороб. Його ще односельці називали гречкосієм. Мені і досі його жилаві, натруджені руки пахнуть ріллею, збіжжям, травами, медами…  До них довелось  взяти зброю і йти боронити нас і рідну Україну від лютого ворога.

Спочатку  було навчання, далі бойове хрещення на Харківщині у Куп’янську і...   важке поранення. Лікувався, проходив реабілітацію на Хмельниччині.

Чи то подих подільської землі, чи професіоналізм медичних працівників, чи підтримка рідних швидко поставили татка на ноги. Коли повертався в частину, просив нас не плакати, а допомагати всім і кожному, хто цього потребує. Що ми робили і робимо.

У нашому ліцеї збираємо кошти на обладнання, продукти харчування, теплі речі, плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки, обереги, пишемо листівки, передаємо малюнки, гартуємо себе у Всеукраїнській дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»).

Вірю, що  разом здобудемо довгоочікувану Перемогу над ворогом, бо коли ми тримаємось купи, стоїмо один за всіх і всі за одного, то ніяка сила нас не здолає.

Добре знаю: немає у загарбників таких калібрів, щоб убити наші душі і страшенну жагу до свободи.

Нас не поставить ніхто на коліна,  «наше діло праведне й святе, бо хто  -  за що, а ми  - за незалежність. Отож  нам так і важко через те».

Хочу перефразувати крилаті слова нашого пророка Тараса Шевченка і звернутися до всіх небайдужих, до лицарів великих – оборонців рідної землі: БОРІМОСЯ – ПОБОРИМО!!! МИ ОБОВ’ЯЗКОВО ПЕРЕМОЖЕМО!!! СЛАВА УКРАЇНІ!!! ГЕРОЯМ СЛАВА!!! СМЕРТЬ ВОРОГАМ!!!