Шарафан Олександра, 3 курс, Квасилівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондар Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Щасливо жити, коли немає небезпеки. Поряд батьки, друзі, оточує буденне життя, проте воно відчувається вільно. Набридає навчання, обов’язки, але ж якби людина знала, що навіть такі речі потрібно цінувати, бо одного дня, цінувати вже не буде що. Кожну дрібницю, злети і падіння, перемогу і невдачу, кожне «люблю» і «пробач».

Тому що, одного, на перший погляд звичайного ранку, можна втратити все: спокій, щастя і віру.

24 лютого. День, коли життя кожного українця змінилося назавжди, а хтось його втратив. З часом спогади зникають, залишаючи ледь помітний слід, але занепокоєне обличчя матері, паніку, яку можна було відчути без жодного натяку на неї і слова: «Почалася війна», закарбуються навіки. Неможливо забути, як віра у все хороше зникає з кожною хвилиною, а тіло і розум охоплює страх. Спочатку навіть не зрозуміло чим викликаний.

Було страшно за життя рідних, своє і за рідну країну. Найбільше лякала темрява попереду, тому що ніхто не знав, чого очікувати і що буде далі.

Перед очима новини і всі вони свідчать про одне. До останнього не хотілося вірити, просто прокинутися ще раз і нехай все це виявиться сном, кошмаром, який, на жаль, триває досі. Всі ці події далеко не сон, а реалії життя, які ні одна мирна людина не заслуговує. Настільки несправедливо, що стиснувши кулаки, мовчки плачеш, бо важко підібрати слова. Перемагає паніка.

Перед очима з’являються моторошні картинки того, що може з тобою відбутися. В такі моменти не знаєш, що робити, куди бігти, чи, можливо, варто залишитися на місці.

Намагаєшся відволіктися, хоча б на кілька хвилин забути, які події відбуваються за вікном. І це майже вдається, але звучить перший сигнал повітряної тривоги, який чуєш вперше в житті, і ця тривога починає оселятися в тілі, а коли відчуваєш перший удар ракети по рідній землі, розумієш, що до цього стан, в якому перебував, не можна було назвати страхом. Тепер кожен день однотипний. Вночі не можеш заснути, а якщо вдалося закрити очі і поринути в сон на нещасних декілька годин, то зранку радієш, що прокинувся. По телевізору цілодобово транслюють новини, а там жах, від якого серце стискається і на очах виступають сльози.

Залишається одне питання: «Хіба ми це заслуговуємо?» Знайти краплину позитиву стає ніби основним завданням.

Кожна новина про знищення ворога викликає неприховану радість, але це не перекриває втрати, які зазнала країна, тому швидкоплинна посмішка зникає. Намагаєшся не падати духом, але кожну хвилину хвилюєшся за рідних та друзів, особливо тих, хто далеко. Бажання зібрати всіх в купу і бути поруч. Від цього стане легше, обов’язково. Переконувати себе, що це не надовго, що вже скоро все закінчиться було марно. На це вказувала вся ситуація, в якій і натяку на закінчення війни не було.

Чим більше часу проходило, тим менше вірилося тому, що говорять. Та сидіти склавши руки теж не вихід. Знайшовши в собі сили, повертаєшся до нормального життя, хоча «нормальне» – лише назва.

Від 24-го лютого воно таким не є досі. Тільки якщо закрити очі, вдихнути повні груди свіжого повітря, послухати спів пташок, шелест листя від вітру і тишу, то впевнено можна сказати, що все добре, ти живий, але знову почуєш сигнал, який продовжує лякати й до тепер і вся впевненість б’ється на дрібні уламки. Можна дурити себе ілюзіями спокійного життя скільки заманеться, та таким воно не стане.

Зараз кожен рухається, поки має змогу, не стоїть на місці, тому що не знає, що його чекає навіть завтра.

І я, як і кожен, продовжую жити, будую плани на майбутнє і сподіваюся, що таким воно і буде, як в моїй голові. Війна внесла значні корективи, в певній мірі змінила. Змінила все: життя, людей, погляд на світ. Тепер він не здається таким хорошим. Головне, продовжувати боротися і бути сильним. В першу чергу – думкою.