Хараїм Тетяна Олександрівна, вчитель
Орлівський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дитячий садок" Кочубеївської сільської ради ОТГ Херсонської області

Чому бути українкою — це моя суперсила?

Знову дорога… Два дні, як повернулися зі сходу. Сьогодні ми їдемо на Херсонщину – край кавунів, сонця, моря. Так було ще зовсім недавно. А зараз… Їдемо обережно, тут по іншому не можна – міни майже скрізь… Думки не дають спокою.

У моїй країні війна і розруха. Розруха життів, душ, надій, сімей, будівель… Зруйноване життя мільйонів… І що з цим робити? Як далі жити?

Моєму поколінню випали не лише важкі випробовування, але й особлива місія – здійснити нарешті те, чого так довго потребуємо ми, українці. Звільнитися від гніту московської одри, яка залізла на нашу землю, яка намагається залізти у наші душі і змусити думати, що ми «адін народ»,

що «какая разніца», якою мовою розмовляєш, що немає чітких меж між добром і злом.

Але ні!

Всі ці межі дуже і дуже чіткі. І зараз не лише час нашої визвольної війни, а й час нашого національного прозріння, національного єднання. Ми повинні назавжди запам’ятати цей час, запам’ятати себе такими – вільними, сміливими, людяними, об’єднаними навколо України. З чітким розумінням і гордістю за те, що ми - українці.

Життя триває.

Зазвичай дух кожної людини проявляється у вчинках, не зважаючи на будь-яку ситуацію.

Ще декілька місяців тому я й подумати не могла, що стану волонтером, однією із сотен, хто, ризикуючи своїм життям, дарує можливість жити іншим.

В період повномасштабної російсько-української війни, волонтерами став весь український народ. Кожен з нас став волонтером.

Чому люди обирають цей шлях? Тому, що ми об’єднані спільною метою, стосунками, дружбою. Волонтери – це люди з широкою душею, повною доброти і чуйності!

Щодня наші військові мають змогу відчути та оцінити їх безкорисливе добро. Це ще одна своєрідна армія забезпечення і підтримки, адже завдяки їм врятовано тисячі життів та доль.

Кажуть, що волонтери - це люди з великої букви. Хтось підлаштувався під війну, хтось змінив професію, аби стати корисним, підтримати постраждалих… Не знаю, мені здається, що ми звичайні, з своїми родинами, будинками, собаками і котами… І з своїми мріями...

Їдемо… Раптово виринув величезний Кавун – символ Херсонської області. Стаємо, робимо фото. Так, це той Кавун, біля якого фотографувалися Олександр Усик та волонтер Сергій Притула. Саме тут починаєш хвилюватися і трішки тремтіти. Десь далеко чуєш вибухи. Недалеко лінія фронту. У нас часу – три години для розвантаження води, ліків, продуктів. І назад, на Полтавщину.

За нашими спинами тисячі кілометрів та тони доставлених необхідних вантажів. Майже ніколи не знаєш, де будеш завтра. Можливо, знову на Донбас везти сітки, свічки, теплі речі. Або на Дніпро – корм у собачий притулок чи питну воду, дитяче харчування, предмети першої необхідності до Миколаєва.

І так щоденно. Важко, страшно, нестерпно боляче дивитися на зруйновані міста і села.

Прощання. А поруч люди, яких неможливо забути. І очі… Очі, сповнені вдячності і в той же час невимовної болі і надії.

Дзвінок. Замовлення на Запоріжжя, перевезти поранених.

Чомусь на думку прийшла історія славетної козацької республіки, яка існувала саме завдяки єдності. Козаки виборювали свої права та свободу не кожен сам за себе, а всі разом.

Ось і зараз, незважаючи на тяжкі часи в Україні, ми віримо в перемогу. Йдемо до неї і робимо все, щоб дати гідну відсіч ворогу.

… Останній поворот на Полтавщину. Знову дзвінок. Завтра на Нікополь, до наших, на передок.

Впевненості надають слова Президента України, які звучать з нашого маленького радіо: «Читайте по губах: Без газу чи без вас? Без вас. Без світла чи без вас? Без вас. Без води чи без вас? Без вас. Без їжі чи без вас? Без вас. Холод, голод, темрява й спрага – для нас не так страшно й смертельно, як ваші «дружба й братерство». Але історія все розставить по місцях. І ми будемо з газом, світлом, водою та їжею.. і БЕЗ вас!». Так і буде. Бо ми – великий, єдиний і сильний народ!