Ми зі Степногірська Василівського району. Все було добре, ми працювали, щось планували. Мені 54 роки. Зараз я не можу до тями прийти, не можу прийняти війну. 

24 лютого ми ще нічого не розуміли. Були в шоці, коли побачили, що вертольоти всюди стріляють. Я їх п’ять штук нарахувала тільки по нашій стороні. Ми взагалі не знали, що робити. 

Ми живемо на сьомому поверсі. Це дуже небезпечно, якщо вони довбонуть. Нам треба тікати на перший поверх, хоча б до зятя у приватний будинок. Ми місяць прожили в нього. Було страшно, було дуже холодно: ми по десять одежин вдягали. Коли почули, що евакуація, то переїхали. Усе було дуже важко, і я повернулася в травні назад. Коли три рази бомбили, на третій раз я уже не витримала і вже у сьомий раз переїхала.

В суботу сильно обстріляли наше селище, і кацапи якось кинули навіть фото: як вони дрон підіймали і як обстрілювали. У Степногірську всі один одному допомагають: дахи лагодять і воду тягають.

Я не знаю, як люди там живуть, як вони виживають. Я два дні в стресі, ледь встала з ліжка - оце так переживаю. Не знаю, як мені допомогти людям. У фонди зверталась. На війну я не можу піти.  

Я хочу додому. Не можу прийняти цю війну і цих тварюк: це ж  XXI століття! Я на всіх лаюсь, що нашій Україні ніхто не може допомогти. Дуже важко. Мабуть, мені треба до психолога йти, бо я не можу працювати, нічого не можу. Хочеться додому, і все. Переживаю за хлопців, щоб вони цих тварюк відбили.

Запорізька громада нам допомагає, дівчата молодці. Всі згуртовані, всі друг друга бачимо і плачемо всі від радості, що ми їх бачимо. Скоріше за все, нам нікуди буде повертатися додому. Хіба хлопці вбережуть ці дома? Та й що - ті дома, порівняно з життям?