Мені 75 років. Я живу в селі Юр’ївка Миколаївської області. Воно було в окупації. 

Коли почалася війна, зникли світло й вода. Односельчани згуртувалися, почистили криницю – і всі могли набирати з неї воду. Дехто мав генератор, але не завжди була змога купити пальне. 

Підприємці їздили по хліб у Херсон, а потім продавали його в Юр’ївці. Хто мав кошти, той купував. Також привозили борошно. Воно коштувало дорожче, ніж зазвичай, та доводилося брати. Заощадження швидко закінчилися. Пенсію та гуманітарну допомогу дали аж після визволення села. 

Ми з односельцями зустрічали наших військових зі сльозами на очах. Це був радісний день, проте ми плакали, згадуючи, скільки всього натерпілися за час окупації. 

Коли бомбили Снігурівку, всі снаряди летіли над нашим селом, а ті, що не долітали, падали на нас. Це були страшні дні і ночі. Я ховалася в погребі, або у підвалі школи. 

Незважаючи на обстріли, я працювала на огороді. Це допомагало долати стрес. А якби сиділа та плакала, то, мабуть, збожеволіла б. 

Після деокупації трішки заспокоїлася, а потім знову повернувся страх. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Мрію про світле майбутнє, про зустріч з рідними.