Єгорченкова Таїсія, 11 клас, Ліцей №183 "Фортуна"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Климова Діна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року…Школярі сидять на уроці, нервуються через завтрашню контрольну роботу, до якої треба готуватись ввечері. У багатьох плани на завтра: що будуть робити, з ким підуть обідати або вечеряти. Плани на вихідні: як будуть проводити час із рідними та друзями. Але 24 лютого 2022 року всі ці заплановані приємні заходи рухнули в одну мить.

Цей день змінив життя кожного українця назавжди. Оголошення повномасштабного вторгнення на територію України.

Пам’ятаю той день…Прокидаюсь і чую, як мама приблизно о 5 ранку говорить по телефону і нервово ходить туди-сюди. Тоді я ще не розуміла, що відбувається, і думки були тільки, «чи піду я сьогодні до школи, чи ні?» Мама каже, що почалася війна, потрібно збирати необхідні речі та швидко йти до сховища…

Я до кінця в це не могла повірити, що таке може трапитися у 21 столітті в цивілізованому світі.

Я відразу зателефонувала своїй найкращій подрузі, яка живе в моєму будинку, й попередила, що потрібно негайно прямувати до укриття. Ми взяли щось із їжі, домашніх улюбленців і побігли до укриття. Коли вийшли з будинку, ми зустріли чоловіка, який порадив їхати на Західну Україну. Ми пішли до паркінгу, де я побачила наляканих дітей, і тваринок, які взагалі не розуміли, що відбувається…Війна…Сльози дітей, матерів і вдів. Україна…Моя Батьківщина-найкраща.

Чому так? За що? Руїни… Замінування наших чорноземів… І я усвідомила, що це закінчиться не так швидко.

Ми вирішили, що потрібно купити якісь продукти про запас. Пам’ятаю, як ми з моєю подругою знімали відео, як говорили, що не розуміємо, що буде далі. І тоді ми ще не знали, що це наше останнє відео перед тим, як ми роз’їдемось і не побачимось ще два роки. У супермаркеті були шалені черги, на полицях порожньо, всі скуповують гречку, консерви, макарони швидкого приготування, воду, а хліб взагалі закінчився. Поки було більш-менш спокійно, ми швидко пішли додому й почали збирати у валізу теплі речі, ліки, їжу, взуття. Усе обміркувавши, ми з батьками прийняли рішення: поїхати до наших друзів за місто.

Ніхто не знав, що нам чекати й коли можна буде повернутися додому…Поки їхали, було дуже страшно, бо не знали чого очікувати.

Була величезна черга з машин. Довго простояли на місці. Поки ми доїхали, був уже вечір. На вулиці почалися вибухи. Ми швидко зібралися і пішли до підвалу, там постелили матраци, все облаштували, щоб було тепло і можна було спати. Намагалася підтримувати зв’язок з друзями. Дні й ночі летіли дуже швидко. Минув тиждень, і ми прийняли рішення: поїхати в маленьке містечко у Вінницькій області. Там ми жили із нашими друзями протягом двох з половиною місяців.

Почалася школа в дистанційному форматі, і я відчула, що життя ставало більш-менш нормальним. Хоча й відносно.

Ми ходили на прогулянки до місцевого парку, їли смачні українські страви в одному кафе. З нами також жили дві собачки і чотири кішки. Мою кішечку звати Льоля, але я її називаю Льоліпоп. А мою собачку звати Фані, вона мила, але дуже зла. У такі часи я вважаю, що потрібно приділяти увагу також і своїм улюбленцям, бо вони бояться навіть більше за нас, бо не знають, що відбувається.

Минуло ще кілька місяців, і ми з сім’єю повернулися до Києва. Усе почало оживати: на вулицях люди гуляють, відкриті кав’ярні, зелена трава, квіти цвітуть. І нарешті я вдома.

Два роки минуло. Одинадцятий клас. Попереду НМТ і університет . Багато читаю книг, приділяю увагу ментальному здоров’ю. Важко, коли вночі тривоги, життя продовжується…Усі ми віримо-Перемога за нами. Все буде Україна!