Бенза Жанна, вчитель, Озерецька гімназія Вараської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Ці слова наповнені болем, сльозами і втратами. Але водночас вони про незламність, силу і єдність українців, які борються за своє майбутнє. З перших днів повномасштабного вторгнення кожен з нас став на свій фронт – хтось взяв до рук зброю, а хтось залишився у рідному домі, підтримуючи наших воїнів усіма можливими способами. І я, як вчителька у маленькому селі Озерці, не могла залишитися осторонь цієї боротьби.

Моє серце належить нашій землі, моїм учням і рідним, які зараз захищають Україну. І кожен мій день – це крок до нашої спільної перемоги.

Ми не зупинилися перед викликами, ми продовжуємо жити і працювати, допомагати тим, хто на передовій, і віримо, що разом здолаємо будь-які труднощі. Наша сила в єдності, наш дух незламний, а наша віра – непохитна. І поки ми разом – перемога неминуча! Війна змінила всіх нас. Але не кожен обрав шлях виїзду чи пошуку більш безпечного місця. Я залишилася в рідному селі Озерці, на Варащині, Рівненська область.

Тут, на своїй землі, продовжую жити і працювати, допомагаючи там, де можу, вірячи, що кожен наш внесок важливий у боротьбі за Україну.

З першого дня війни, коли тривога пронизала кожен куточок країни, я зрозуміла: не можна сидіти склавши руки. Ще й усвідомлюючи, що так багато знайомих, родичів і односельчан на фронті, я відчула внутрішню відповідальність за них. Вони стоять на передовій, а я маю бути їхньою опорою тут. У нашому селі ми почали активно допомагати армії. Я разом із іншими жінками плела сітки, збирала допомогу з волонтерами. Коли дізнавалися, що є потреба у продуктах чи засобах гігієни, не вагалися ні хвилини. Постійно передавала солодощі, випічку, харчі. У школі, де працюю, ми колективом неодноразово ліпили вареники, варили їх і відправляли хлопцям на фронт у відеречках.

Це здавалося маленьким кроком, але важливим. Кожен вареник, кожен пакунок був частинкою нашого серця, частинкою дому для тих, хто там, у холоді й небезпеці, виборював наше майбутнє.

Не можу навіть порахувати, скільки разів скидала гроші на збір машин, дронів чи іншого обладнання. Коли бачиш, як потрібна кожна гривня, просто неможливо залишитися осторонь. Тим більше, коли на фронті твої рідні – друзі, куми, знайомі, односельчани. Вони ризикують життям щодня, а я не можу допомогти їм інакше, ніж підтримкою, збором коштів, або теплим обідом, який з любов'ю готуємо всією громадою. Ця війна вкрала в нас дуже багато. Вона принесла страшні втрати, які я відчуваю кожного дня. Але водночас вона розкрила в мені силу, про яку я навіть не підозрювала. Я відчуваю відповідальність за тих, хто бореться, і за наше майбутнє.

Ми повинні продовжувати боротьбу тут, у тилу, навіть коли боляче, навіть коли страшно. Бо кожен із нас – частина цієї боротьби, частина великої української перемоги.

На жаль, багатьох уже немає в живих. Війна безжальна. Біль від втрат незгасний. Кожна втрата – це величезна рана для нас, для всієї громади. Ми втрачаємо найкращих, тих, хто ще зовсім недавно сміявся, планував, мріяв. І цей біль супроводжує мене кожного дня, але разом із ним живе й незламна віра у нашу перемогу.

1000 днів війни… 1000 днів, протягом яких ми не тільки плакали й страждали, але й діяли, підтримували одне одного, боролися. Ми не зупинилися, і це наш шлях – шлях, який пройшла я та мої односельці.

Кожен із нас робить усе можливе, щоб наблизити мир. І я вірю, що коли цей день настане, він буде заслужений.

Ми боремося не тільки на полі бою, а й у тилу, підтримуючи наших захисників, наших героїв. І, незважаючи на те, що багатьох уже немає поруч із нами, їхня жертва не буде марною. Ми обов'язково переможемо. Ці 1000 днів змінили мене. Вони навчили мене цінувати кожен день, кожен момент із близькими. Вони дали мені сили не здаватися, навіть коли здається, що все втрачено. І я вірю, що за кожним болем і випробуванням нас чекає новий день – день перемоги, коли ми зможемо зустрітися з усіма, хто бореться за наше майбутнє, і сказати: ми вистояли.

Бо Україна – це більше, ніж просто країна. Це наш дім, і ми його ніколи не віддамо.