Мірошниченко Маргарита, учениця 8 класу Комунального закладу "Прудянський ліцей" Дергачівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оробченко Олена Миколаївна

Війна. Моя історія

Кажуть, що неприємні та страшні спогади пам’ятаєш довго. І тільки зараз я це зрозуміла по-справжньому. Мабуть це тому, що вони породжують страх, біль, смуток, закарбовуються у душі та серці надовго. На жаль, ні забути, ні вирвати зі свідомості їх неможливо. Здавалося, що це чергова сильна негода з гучним гуркотом грому та яскравими блискавками. Але ж ні… Бо від цього не здригається земля, не горять будинки, не руйнуються життя…

До секунди пам’ятаю переддень вторгнення. Як не хотілося рано вставати, збирати портфель та йти до школи. А зараз я б віддала все, щоб сидіти вдома за столом, виконувати домашнє завдання, прибирати, спілкуватись з друзями.

В цей страшний день, 24 лютого, я прокинулася не від будильника, не від сходу сонця, а від пострілів, сяйва вибухів, багряного, немов кривавого зарева біди. Німіло все всередині, коли я зі свого вікна бачила «смертоносні стріли» градів. І єдині питання, які виникали у голові: «Що робити? Куди ховатися? Що буде далі?»

А найголовніше: «Коли це скінчиться?» На жаль, навіть зараз, коли пройшло півтора роки з початку повномасштабного вторгнення, ми не знаємо відповіді на ці важливі питання.

На даний момент, війна – це найважче і найстрашніше випробування у моєму житті. Це коли страх, смуток, біль злилися в одне ціле некероване відчуття безпорадності та ненависті перед безжальним ворогом. Це, коли ти просто намагаєшся помістити все своє життя у маленький рюкзак і покинути рідний дім, місця, де проведено найщасливіші роки, де завжди тепло, затишно, спокійно.

Додавало сил та вселяло надію тільки те, що поруч рідні люди, родина і я не самотня. І хоч іноді відчувала безвихідність, мої близькі підтримували, заспокоювали та захищали, щоб я не відчула зневіру.

В цей час ми по-новому побачили сім’ю, друзів, людей. На жаль, когось війна викреслила, а когось – підкреслила у моєму житті. Відкрились нові вміння, чесноти, вчинки, які до цього були приховані за не потребою в їх проявах. Я багато чому навчилася за ці 1.5 роки війни. Стала сильніша, відповідальніша, уважніша, самостійніша.

Мені здається, що зараз у свої 12 років, я вже не дитина, а загартована особистість, яка вміє перемагати свої страхи та приборкувати безпорадність. Я відмовилась від будь-яких  згадок про агресора: зневажаю їх мову, звичаї, не дозволяю собі навіть дивитись відео виробництва цієї країни.

Життя поділилося на «до» та «після». В одну мить все перевернулося з ніг на голову. І ось зараз я живу в іншому місті, де спокійніше та тихіше. Але розумію, що нічого ніколи не забудеться. Ця малесенька кімнатка, в якій моя родина знайшла такий довгоочікуваний прихисток і спокій, буде ще довго залишатися у моїх думках. Та навіть знаходячись далеко від зони бойових дій, ми намагаємось наблизити нашу перемогу тим, що  виготовляємо окопні свічки та маскувальні сітки для ЗСУ.

Та попри всі негаразди і біди, які принесла війна, ми багато чому навчилися, стали цінувати справжніх друзів, близьких, надійних людей, стали згуртованіші, сміливіші, впевненіші. Тепер ми більше пишаємось і цінуємо звичаї, історію, пам’ятки культури, із задоволенням носимо національний одяг.

Багато нового зустрілося на моєму шляху, але незмінними залишаються чесність, доброта, людяність, патріотизм. І хоч ненависть - це погане почуття, поки що воно не залишає моєї душі та серця по відношенню до ворога. Це все накладає певний своєрідний відбиток на життя.

Попри всі негаразди я маю багато мрій та планів на майбутнє і з нетерпінням чекаю, коли почну втілювати їх у життя, щоб наша неймовірна Україна лише цвіла та пишалася нами.

Прикладом для мене є мій тато, який зараз воює, сміливо бореться з ворогом та прискорює нашу перемогу. І я сподіваюся та мрію, що скоро настане мирне життя, і відчайдушно вірю, що здійсниться бажання, яке в новорічну ніч загадує вся Україна. Бо ми всі сильні, вільні, незламні та незалежні, а сила віри – наймогутніша зброя.