Війна оголила безпорадність людини з інвалідністю, яка докладає величезних зусиль, щоб вижити,. Треба, щоб поруч хтось був. Але що робити, якщо нікого немає?

Війна забрала багато моїх родичів. Це дуже важко пережити душевно й на нервовому ґрунті. Війна забрала в мене дуже багато, довелося звертатися по допомогу.

Я пам’ятаю перший день війни. Моя подруга працювала в БК, і мені довелося разом із нею ховатися в підвалі. Мої родичі миттєво виїхали. Я за станом здоров’я залишилася у друзів.

Страшно було. У нас через голови літали снаряди. Ночами не спали, постійно прислухалися. Боялася, якщо снаряд влучить у будинок, він розлетиться, адже будинок у нас дерев’яний. Важко було, дуже важко. Я на інвалідній групі. Найголовніше – щоб біля мене були ліки, документи й люди поруч. Я можу тримати себе в руках, але тоді було страшно. Хвилювалася, щоб не рознесли будинок, адже мені нікуди подітися, хіба що йти до будинку інвалідів.

Ночами не спали, постійно прислухалися

Мені хочеться, щоб біля мене були рідні люди. Ось я захворіла, лежала в лікарні й абсолютно нікого не було – усе забрала війна. Я зараз намагаюся клеїти своє життя з чужими людьми.