Снаряд впав на дворі. На щастя, господарі ночували в безпечному місці. Виїхавши з міста, родина Лесі Деревянкіної вважала, що війна скоро закінчиться. Але витримали на чужині лише три місяці, дочекалися закінчення бойових дій вже дома.

Перший день війни, пам’ятаю, була біля дому. Ми живемо недалеко від автостанції, траси. Я пам’ятаю, як зібралося дуже багато машин, тому що не пропускали вже на Луганськ біля нашої автостанції. Дуже всі знервовані, злякані стояли. Ми бачили тих людей в чорному одязі з автоматами, які по дорозі стояли. Люди на машинах стояли, нікого не пропускали, перевіряли з автоматами, заглядали в машини. Це пам’ятаю. 

Військові дії я не бачила на власні очі, тільки як тут, у нас на подвір’ї між домами впав снаряд. У нас вікна повибивало на балконі, в кухні, всюди. Це було вночі, ми спали на підлозі у передпокою з дітьми. Біля будинку впав снаряд – дім побив, вікна повипадали. 

Ми спали на підлозі у передпокою з дітьми

Весь час я переживала за дітей та чоловіка. Ми всі працювали весь час. Чоловік на роботу ходив під обстрілами, працює тут в рейсі. 

Мої рідні живуть у Львові. Вони запрошували, говорили, щоб звідси виїжджали. Ми не хотіли, думали, що це не так серйозно, скоро закінчиться. Все не закінчувалось. Ми тоді в 2015 році все-таки поїхали у Львів на три місяці. Діти захотіли повернутися сюди – і ми приїхали.