Я з села Малі Щербаки Василівського району, мені 59 років.

Як починали бомбити, нам було чутно. Так і дізналися про початок війни. Ми не встигли виїхати, нас окупували.

Були проблеми з водою, з світлом, з харчами - з усім були проблеми. Знайшли криницю в балці - за кілометр носили воду, поки нас не почали дуже сильно обстрілювати. Потім сиділи в підвалі, ховалися. А вдалося нам виїхати, коли наші війська розмінували дорогу на Запоріжжя. 

Шокує те, що росіяни розрушили все і вбили багато людей. І на наших очах люди гинули. Ніколи не думали, що доживемо до такого.

Родину порозкидало - кого куди.

Мрія у мене одна: про свій дім, якого вже немає.