Я з Великої Білозерки Запорізької області, мені 20 років. Коли почалась війна, я була не вдома - в гостях, а батько тоді був у відрядженні в Маріуполі. Ну, слава Богу, всі живі-здорові. Мені довелось виїхати, а батьки залишилися в окупації. 

Важко було виїхати. Чесно - тоді все було, як в тумані. Було багато людей. Дуже нас перевіряли: і телефони, і все. Я виїжджала на початку війни, тоді ще було легше виїхати, ніж зараз. 

Тепер в Запоріжжі орендую квартиру. Дякую гуманітарним фондам за те, що можна піти й отримати продукти. От, в тому місяці було дуже важко з грошима, з продуктами, але нічого. Якби не гуманітарна допомога, то навіть не знаю, де б я брала гроші, бо ще й навчаюсь на денній формі. То приходиться якось виживати.

В першу чергу війна вплинула на психіку. Дуже переживаю за батьків. Розлучили нас. Вони з окупації розповідають різне. Але вони там чекають на ЗСУ. 

Живу надією і вірою в краще. Мрію найперше поїхати додому, побачити батьків, родичів, зібратися за одним столом. Мені це навіть часто сниться.