Сівер Лілія Анатоліївна, вчитель Кам’янського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кам’янської селищної ради Пологівського району Запорізької області

Війна. Моя історія

 О час! Художник з дивною палітрою! На твоїй палітрі не тільки кольори, а й долі…  Саме ти, час, беземоційний споглядач майбутнього. Пишеш різні портрети-долі: красу, велич, трагедію та безсмертя нашого народу в книзі вічності… Шестисотий день час пише історії українців. Людей, що пережили окупацію, були на передовій чи мешкали у прифронтових зонах,  багато в чому - історії з білими плямами. У них багато непроговореного, того, що інколи читається поміж рядків, а часто просто лежить у глибині мовчання.

Ці таємниці, можливо, колись розкриються, а, може, ніколи не будуть розказаними. Вони часто проявляються через сльози в очах…

24 лютого 2022 року. Звичайний зимовий ранок. Завтра День народження матусі.  Зустріч на вокзалі… Відлуння вибухів… Це останній день, коли разом зібралася вся родина.  Наше селище знаходиться за сімдесят кілометрів від Маріуполя. Мій будинок розташовано зовсім поруч траси Запоріжжя - Маріуполь. Тож війна прийшла в наш дім дуже швидко.

Селище обстріляли з «градів» уже 2 березня, а 3 березня росіяни зайшли в нього

В окупації все швидко змінювалося. Загарбники одразу почали наводити свої порядки. Обшуки, стрілянина, грабунок… А найстрашнішими були години, коли стемніє і до світанку, тому що поруч постійно стріляли,  розбиралися між собою.

В окупації ніколи не розумієш, що може статися наступної миті. Загарбники виселяли людей з домівок, просто приходили, казали: «Даємо дві години, щоб вас тут не було»… І грабували - грабували…

Обшуки… Перший обшук був досить толерантним (хоча це я зараз так вважаю) тоді мені так не здавалося.  Їх було п'ятеро, у кожного на спині нашивка - «ОМОН Дагестан». Головний сказав: «Ми с міром, ми посмотрєть». Нас з чоловіком одразу розділили: його водили подвір’ям, усіма нашими будівлями, а мене - будинком.

Там перевіряли кожну шухлядку. Кожну!

У нашій родині вишиванки були у всіх, а ще вишиті рушники, подушки, килимки усюди. А я ще й вчителька української мови та літератури, тож у мене найбільше вишиванок. Коли ми дійшли до шафи, де вони висіли, хвилювань було безміри, але коли я відчинила дверцята, то побачила, що сорочок там вже немає.

Чоловік трішки раніше зорієнтувався і сховав. Та на дверях шафи  висів вишитий пояс…

Його я закрила собою. Тільки ж усього не приховаєш. У домі багато було чого, щоб розуміти, хто ми є. Та й, мені здається, що окупантів  до нас направили «доброзичливці»... А другий обшук почався, як то кажуть, зненацька.

О пів на восьму ранку прямо в зачинені залізні ворота влетів БТР, на якому сиділи окупанти. «Показивай!», - кажуть.

І знову все по колу:  і на горищі, і в погребі, і у хліві - всюди. Навіть щупом проходили землю в садочку, де квіти. Це було через добу після першого обшуку. І вже тоді ми зрозуміли, що треба щось вирішувати. Треба виїздити. Загроза очевидна, тож почали збиратися.

Коли ми зважилися на цей крок, ворожих блокпостів було вісімнадцять. Один - впритул  до нашого двору. Його зробили в ніч перед нашим виїздом.

Ми розуміли, що нас можуть не випустити, тож машину викотили - не заводили, щоб не привертати увагу. Пам’ятаю: перед тим, як їхати, я намагалася видалити все патріотичне з телефону, різні чати, канали. Зв'язку майже не було, тож нічого не видалялося: звечора прибрала, а зранку - все на місці.

Задля безпеки я сховала телефон у запасному колесі, у багажнику.

Після одного з блокпостів був підірваний міст. Об'їзна дорога викладена мінами. Треба було їхати так, щоб вони пройшли між колесами... У той момент ми думали, що це найбільше випробування, але ні. З іншого боку мосту, десь за п’ятдесят метрів, ще один  блокпост. Ми вирішили, що зупинятися не треба (позаяк щойно ж була перевірка) і їхали собі. Але нас зупинила автоматна черга.

Знову будуть перевіряти. Що могло змінитися за час короткого переїзду мінним полем? Незрозуміло.

А на останньому блокпості майорів наш прапор. Але навіть здаля було видно, що там не наші. Тож ми ніяк не виказували, що нас тішить стяг. А потім, у Запоріжжі, у центрі для біженців, нам розповіли, що у подібній ситуації одну сім'ю розстріляли… за фразу «Слава Україні!». Виходить, що окупанти так нас провокували.

Україна. Запоріжжя – Дніпро. Винаймаємо житло. Зараз працюю в школі дистанційно.

Коли ми тут трішки адаптувалися, то познайомилися з людьми із центру «Оберіг», які плели маскувальні сітки. Ми щодня ходили туди допомагати. Це стало розрадою, бо дуже важливо розуміти, що ти чимось можеш допомогти. А потім ми познайомилися з фондом «Добро ТУТ». Нам подарували проїзні квитки на електротранспорт. Це була досить солідна допомога, оскільки на той момент ми не працювали. Квитки ми, власне, використовували для того, щоб їздити в  «Оберіг», плести сітки.

Але мені спочатку було важко брати допомогу. Зовсім непросто. Але з часом я зрозуміла, що так все влаштовано - ми допомагаємо, нам допомагають...

Треба розв'язувати проблеми поступово і жити «тут і зараз», бо іншого життя не буде. Тож ми й живемо… Щастя, справді, у простих речах, у спілкуванні, взаєморозумінні, взаємопідтримці - ці цінності тепер головні.  Найбільше бажання, щоб всі були живі та здорові. Щоб ми перемогли та мали сили відбудовуватись. Оце найважливіше для мене.