Давиденко Алла, вчитель Академічного ліцею Скадовської міської ради

 Війна. Моя історія

У житті кожен із нас чув цікаві розповіді про далекі країни, могутні й багаті, по-зимовому холодні й ніжно привітні. У моїй уяві Україна асоціюється з сонцем, ромашковим полем, розпеченим степом і ніжно-синім морем.

І серед цієї краси – я, краплинка доброти, завжди усміхнена, сповнена бажання бути потрібною людям, навчати їх і любити.

Війна застала мене вдома. У перші дні, ще до окупації, цілий тиждень у лісочку  перебував військовий аеродром:14 гелікоптерів щодня по декілька разів здіймалися в небо на виконання бойових завдань (вони з Чорнобаївського полігону були). Для  воїнів сільські жителі  варили  їжу в місцевій євангельсько - християнській церкві "Нова надія" і возили їм у ліс, що поруч.

Заряджали воїнам повербанки (ще була тоді електрика!), збирали теплі речі, ковдри... Але через тиждень геліокоптери виявив падлючий ворожий дрон. Хлопчики змушені були перебазуватися десь далі.

Прощаючись, дуже нам дякували, палко обіймали й пообіцяли після війни приїхати. У селі запанували напруга і страх, проте ніхто й не припускався думки покинути рідний край. Навпаки, люди згуртувалися, організували цілодобове чергування. Погодилися  всі віком від 14 років.

Двоє здійснювали обхід навколо села, а ще двоє грілися вночі біля буржуйки в місцевій церкві (вона, до речі, є в нас центром соціально - культурного життя на селі. Усі заходи: свята, похорони, табори - відбуваються на її базі).

Коли колона ворожих танків наступала на село, ми негайно повідомили керівництво. За іронією долі , День визволення села від фашистської навали, а саме,10 березня, став днем окупації села рашистською навалою. Зникли світло, зв'язок, Інтернет. Лихі буряти рискали по хатах: шукали зброю, військову форму, забирали мобільні телефони, хапали хлопців на допити, вибиваючи з них, хто в селі навідник, бо по орківських бойових машинах  влучно гатили наші, а тої військової техніки було штук 80.

Вороги розмістилися майже в кожному дворі, частину техніки замаскували при дорозі. Страшенно гепало і вдень і вночі, люди переховувалися в погребах...

І все ж мені таки вдалося  сховати мобільний, по якому я раз на декілька днів з горища телефонувала по відомому тільки мені номеру, розповідала про ситуацію в окупованому селі. Чи боялася? Не те слово!

Не знаю, за кого більше, чи за вісімдесятип’ятирічну маму, чи трьох онучат, чи односельців, яких просто могли розстріляти.

Уже скінчився двадцять другий день російської наруги над нами. На вулицях й у дворах – пусто. Селянам  не дозволяли виходити з погребів, лише раз на день - попоратися по господарству,  і тільки з відром. На висотці заліг снайпер. Ще до війни я доглядала за неходячою своєю колегою, учителькою, яка жила від мене далеченько. Що робити? Як навідатися? А дзузьки, перехитрю ворога!

Уночі повзком городами добиралася до колеги. Не знаю, що тоді було страшніше: куля в спину чи нелюдська пика бурята, що може несподівано вигулькнути з бур’янів.

Та коли я бачила згорьовану колежанку, забувала про все. Старанно поралася біля неї: обмивала, переодягала, годувала, розповідала щось обнадійливо тепленьке. Інколи вона мене бачила оббризканою борщем. Значить, не донесла гаряченької вечері.  Бувало, ухиляючись від куль, падала в траву й ненароком роздавлювала собою пластиковий судочок.

Тоді колега на мене сварилася й просила не ризикувати. Та де там. Для мене це означало здатися!

Нам пощастило: правий берег Дніпра звільнили від ворогів воїни ЗСУ. Усі в селі залишилися живі, значна частина хат уціліла (районне містечко Високопілля нелюди майже зрівняли з землею), крім школи на горі. Біля неї стояла огроменна ворожа машина з боєприпасами, у яку поцілили наші воїни. Багато ворогів тоді полягло. Від розривних снарядів запалала наша альма-мати.

Орки не дозволили порятувати її від пожежі. Дві доби лютував нестримний вогонь! 39 років моєї трудової діяльності прийшло в стінах рідної школи. Душа болить, так і тягне подивитися, а от зайти туди поки не наважуюся.

Нічого, ми все відбудуємо, аби ж якнайшвидше звільнити неньку-Україну від рашистської погані. Після пережитого почала вірити в людину, у нашу українську особливість, у долю, у Бога.