До 2014 року Валентина спокійно жила з мамою та маленькою донькою, навіть не могла повірити, що в її будинок може прийти страх і розруха. Тільки в Донецьку прозвучали перші вибухи, жінка вивезла рідних у Дніпро, а пізніше виїхала й сама.

До війни ми з мамою та маленькою донькою жили добре, усе йшло своєю чергою. Ніхто не думав, що будуть обстрілювати мільйонне місто. Пам’ятаю в перший день війни танки на вулицях, БТРи й захоплення будівлі СБУ. Не вірилося, що будуть бойові дії.

Спочатку чути було відзвуки бойових дій в районі аеропорту, потім снаряди почали залітати в житлові квартали. Бачила у вікно, як летить снаряд, наслідки обстрілів на ринку, і з жахом усвідомлювала, що десять хвилин тому я була на цьому місці, що б сталося, якби затрималася.

Я готувалася відвести дочку до першого класу, але довелося її з мамою вивезти в Дніпро. Туди дісталися потягом, а 26 липня розбомбили залізничні колії, тому я поверталася маршрутками.

Мені довелося деякий час пожити в Донецьку, незважаючи на обстріл. Напоготові завжди був «тривожний чемоданчик» із документами, грошима й медикаментами. Запам’яталося, що перед обстрілом з’являвся червоний маячок. Обстріли посилювалися ввечері, і ми боялися лягати спати. Після безсонної ночі був день на роботі та знову безсонна ніч. Дуже важко жити в постійній напрузі.

З рідними я в той час намагалася не розмовляти, щоб не турбувати, вони ж були в Дніпрі, дивилися новини й питали, що в нас відбувається. Казала, що особисто я в безпеці, тільки чую розриви далеко. Із сусідами не спілкувалася, адже люди навколо почали недовірливо ставитися один до одного. Пізніше почали з’являтися проблеми зі зв’язком і говорити з рідними доводилося уривками. Усі живі-здорові, і все.

Банк, у якому я працювала, закрився в липні 2014-го, довелося шукати іншу роботу. У серпні в Донецьку не працював жоден банк. Тоді я взяла відпустку й поїхала до родичів у Дніпро. Думала повернутися, коли все закінчиться, але так і не повернулася. Пізніше переїхали до Кривого Рогу до рідні.

Після закінчення війни повернулася б додому в Донецьк. Дуже неприємно, коли нас називають переселенцями. Ми такі ж громадяни України. І хоч давно живу та працюю в Кривому Розі, відчуваю себе в гостях. Хоча поганого ставлення до себе я не відчувала, але здається, що люди ставляться до нас з певною недовірою. Хочу, щоб усе було, як раніше.

За цей час змінилося моє ставлення до життя. Намагаюся не перетворювати його в День бабака та знаходити нові можливості для реалізації, радіти всьому хорошому й доброму.