Мені 52 роки. Херсонська область, Бориславський район, село Новокаїри - ми так тут і проживаємо, нікуди не виїжджали. До війни я працювала в дитячому садочку пралею, а як війна почалася, то ніде не працюю. Сидимо дома вдвох з чоловіком. Корову держимо, у нас був садок свій - там якась копійчина, себе піддержуємо. 

Окупанти як прийшли, то якось більш-менш обходилося. Дев’ять місяців ми були під окупантами. 

В нас ще світло було і воду по селу подавали. Окупанти давали гуманітарну допомогу раз в три місяці, і мало. Ми не ходили по російську гуманітарку. Ми обходилися своїми харчами. Ліки вони також не давали, виїзду практично не було. Жили, бо вже ж куди дінешся. Референдум у нас був, але він не такий примусовий: хто хотів, той виходив голосував, а хто не хотів, то позакривались.

Звичайно, з чужими дуже важко, з ворогами. Світла у нас немає: як підірвали рашисти, то вже в листопаді буде рік, як ми без світла. Вони стовби поламали і взагалі все рушили. 

Тоді вже дев’ятого числа вони пішли з нашого села, а десятого наші прийшли. То ми, звичайно, дуже раді були. Всім дзвонили і казали, що ми вже в Україні.  

Вже дуже страшно. Обстрілювали село і «Градами», і запальними - пів села спалило. Дай Бог, щоб у нас дитячий садок зберігся і в школі кришу поремонтували. Там хоч без вікон, ну, слава Богу, стіни стоять – може, Дасть Бог, уціліють.

Ми мріємо зараз, щоб скоріше була перемога, щоб тільки мир швидше настав. Хочеться, звичайно, щоб залишилося побільше солдат живих, та й мирних людей менше пострадало, щоб дітки вернулися в села свої, в школи.