Бережний Данило, 11 клас, Комунальний заклад «Дніпрорудненська гімназія «Софія» — загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1» Дніпрорудненської міської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маслова Катерина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Бо хто, як не я, намучивсь на війні,

тому життя підскочило в ціні.

Ліна Костенко

Війна. Це жахливе слово чорного кольору. Це божевілля, біль, страждання.

Мені було чотирнадцять років, коли війна незваною гостею підкралась до мого мальовничого та квітучого села Балки, що на Запоріжжі.

Ще двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року я пішов до школи з піднесеним настроєм, з бажанням поспілкуватися з друзями та вчителями. А вже наступного дня мене розбудила бабуся та повідомила про початок повномасштабного вторгнення. Спочатку не зрозумів, потім довго не міг повірити: “Чому? Як так могло трапитись?” Коли дідусь приїхав з роботи, розповів,  що при в’їзді до Енергодара бачив кілометрову чергу за бензином, людей зі спустошеним поглядом, які метушливо рухалися вулицями.

Паніка охоплювала... А вже вночі рухались колони танків через наше село. Поряд було чутно звуки вибухів, гул сирен.

Почались скрутні часи: нестача продуктів, проблеми з водопостачанням та енергозабезпеченням. Не стало хліба — це виклик (ті номерки, які ми малювали на руках, чекаючи своєї черги, не забуду, мабуть, ніколи), мародерство з боку окупантів.

На будинку сільради замайоріло ненависне трикольорове ганчір’я. Наш синьо-жовтий стяг зник...

Рішення єдине — виїзд на підконтрольну Україні територію. Через життєві обставини не вдалось отримати важливий документ, оформлення якого затягнулось надовго...

Залишився тут, на вже Не вільній землі. Я вирішив навчатись в Нашій школі онлайн.

Так, це не зовсім безпечно. Проте вчительський колектив професіоналів та друзів-однокласників допомогли відчути себе впевненим і потрібним. Одночасно вірив: я виберусь з окупації.

Робота по підготовці виїзду до Дніпра, до своєї мами, з якою нам довелось розлучитись через життєву ситуацію на два роки, продовжувалась.

І ось настав той довгоочікуваний момент.

24 вересня 2024 року — це межа між минулим і майбутнім. Дорога складна, важка, виснажлива. У мирні часи цей шлях долав за три години, а тепер довелось здійснити тижневу подорож, скоривши відстань в три тисячі двісті кілометрів.

Першу половину шляху провели без сну. Перепочили трішки в москві. Далі столиця білорусі. Нас зустрічають представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

І вже двадцять восьмого вересня ми дістались до лінії розмежування українського та білоруського кордонів. Відстань у два кілометри до України далась нелегко: спаковані речі в руках, валізи, рюкзак за плечима.

Нарешті Київ. Сюди нам допомогли дібратися представники офісу омбудсмена України. А далі... хвиля емоцій.

Я обіймаюсь з мамою (пахне улюбленими парфумами, щастям та свободою). Цей момент... радості, хвилювання, любові не передати словами.

30 вересня 2024 моя подорож із села Балки до міста Дніпра завершилась. Подорож, яка тривала тиждень, а підготовка до неї півтора року.

Тут уже зустрівся з однокласниками та вчителями, які переїхали до цього міста.

Дорога болю подолана. Тепер я на своїй українській землі продовжую “свою Україну любить, за неї Господа молить” (Т. Г. Шевченко). Навчаюсь. Доначу на ЗСУ.

Вірю, що побачу усміхнених та водночас серйозних захисників та захисниць, які сповістять про омріяну перемогу, перемогу нашої України, країни сильних, завзятих та вільних людей. Вірю, ні знаю: буде саме так!

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

Ось де, люде, наша слава,

Слава України.

Т. Г. Шевченко