Коли дізналася, що почалася повномасштабна війна, лежала, в ліжку, був ранок і почули вибухи. Коли повідомила дитині про війну був страх в очах, без паніки. Навіть не повірили. На роботу прийшла - всі говорять , що розпочалася війна. Мій водій ( він Учасник бойових дій), попросив щоб я відвезла його в частину в Охтирку. Він швидко зібрався і ми поїхали... По дорозі на суми ми зустрілися з величезною колоною російської техніки.

Це був якийсь кошмар, було дуже страшно. Ми продовжували рухатися....

Війна для всіх внесла свої корективи. У нашому випадку з першого дня повномасштабного вторгнення я ( посадова особа в громаді) за покликом серця , залишала дітей вдома, а сама працювала задля добробуту людей: возила їм ліки, хліб. Організовувала підвоз працівників в суми на роботу, на діаліз. Возила хлопцям на блокпост їсти. Отаке стало життя, вічно в русі, на телефоні.

Я вважаю, що таким дітям ,які не покидали своє помешкання, а проживали кожен день війни тут, на місці, під вибухами, обстрілами треба обов'язкова допомога.  Вони живуть в постійному стресі.

Під час війни було чимало найстрашніших днів. Поясню чому. Саме над нашим будинком постійно летять і ракети і шахеди і літаки.... Маршрут у них такий був день тижні два..... Ми з дітьми тільки й бігали з одного кутка в інший. А один раз я навіть прощалася вже з життям. Спимо, чую звук ракети, дивлюся у вікно - летить прямо в нашу хату, я впала, молюся......слава богу перелетіла.

З гуманітарною катастрофою під час війни стикнулася наша громада. Страждали усі. Тому цей кусок роботи з нашій громаді робила я. Допомагала всім людям.

Психологічно важко жити в постійному стресі, страху за життя дітей, бабусі, мами, тьоті. Ти майже не спиш , оберігаєш сон дітей...люди стали більш злими. Як справляємося- віримо в перемогу, та про те, що все буде добре.