Юшко Софія, 11 клас, Ліцей № 2 Шепетівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гук Лариса Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Страшне слово... Чи не так? Це ж сльози, біль та страждання. І кров зупиняється в жилах тоді, коли розумієш, що це не десь там, далеко, це тут і зараз. Уже 1000 днів триває повномасштабне вторгнення росії на територію України.

Українські славні воїни борються за нашу незалежність, за те, щоб наша нація продовжувала жити, існувати та процвітати. Ця війна змінила всіх. І я не є винятком.

Як сьогодні пам’ятаю той страшний ранок, коли тіло тряслося від страху, а в голові шуміло від зграї думок, які мов птахи у паніці розлітались хто-куди. Узяти себе в руки було майже неможливо. Ще важче було прийняти всі зміни у житті українського суспільства.

У серці до сьогодні залишився спогад про першу ніч у сховищі. Невеликі занедбані кімнати підвалу, які облаштували лише кілька годин тому. Той запах сирості, безнадії, паніки, нерозуміння, що ж буде далі...

Тоді мені здавалось, що руки приросли до телефону: кожні кілька хвилин я від страху невідомого читала новини, щоб побачити хоч щось, що зігріє мені душу. Не давали з’їхати з глузду люди навколо, котрі допомагали одне одному навіть у дрібницях, бо українці – це нація, яка має здатність єднатися навіть у найскрутніший час.

Згодом увесь народ оговтався. Паніка потроху втрачала контроль над нами, отже, настав час змінюватися. Одразу було зрозуміло, що толерувати ворога більше не можна.

Скільки ж століть “імперія терору” намагалася вбити нашу націю, культуру, традиції! Тож спочатку я відмовилась від усього російського: перестала слухати музику, написану цією мовою, свідкувати за російським блогерами й, звичайно, припинила спілкуватися мовою ворога в соціальних мережах. Останні два пункти було зробити легко, а от, на жаль, із улюбленими виконавцями попрощатись було складно.

Адже для мене музика – це спогади, емоції та асоціації. Вона є частинкою моєї душі. Неймовірної сили був біль тоді, коли відривала її від себе. Але з часом навчилась його конвертувати у гнів та лють до “так званої” росії.

Я зрозуміла, що треба змінюватися, знаходити щось позитивне, яке б надавало мені сили вижити в цей складний період. Тому я стала підтримувати усе українське. До того ж  я почала замінювати російський контент на наш, рідний. У плейлисті все частіше з’являлися класні українські гурти, у підписках на YouTube – новостворені канали.

Наприклад, гурт “діти інженерів” став для мене справжнім порятунком. Їхні пісні захищали мене від розпачу, додавали сил існувати далі.

Не всі треки були безпосередньо про війну, адже щоразу це слово завдавало болю. Вони пишуть про емоції, стан, який ми переживали. Пісня “603700 кв км” або “Тренди” додавало патріотичного духу та бажання боротися далі. А від пісні “МРІЯ” Jerri Heil досі йдуть сироти по тілу.

Наскільки ж влучно вона співала: “Вони можуть розбомбити Щастя, Вони можуть розстріляти Мрію, Але вбити волю їм не вдасться, Кожен буде жати, що посіяв...”

Проте я не обмежувалась тільки віртуальним світом. Кожна новина про повернення воїна “на щиті” досі викликає сльози, тому щомісячні донати на різні фонди стали для мене традицією. Сидіти склавши руки, доки хтось під обстрілами боронить нашу незалежність, обмінюючи її на своє життя, - найбільший злочин.

Тому вже влітку я ходила з мамою та сестрою допомагати плести сітки, перед цим приносила свій старий одяг на тканину, яку використовували за призначенням.

Останній етап був для мене найважливішим. Полягає він в ідентифікації себе як українки. Раніше через мій вік відчуття належності до моєї Батьківщини не було таким вираженим. Проте з початком повномасштабного вторгнення я зрозуміла усю важливість патріотизму.

Зараз я з гордістю кажу: «Так, я люблю свою країну! Люблю попри всі негаразди, всі її проблеми».

Я вірю, що рано чи пізно настане перемога. Адже війна не за територію, а за націю. Тому важливо усвідомлювати, хто ми такі. Саме через мою любов до України я не хочу виїжджати за кордон жити чи навчатися, бо хто, як не я, будуватиме нашу країну?

Хто, як не я, сприятиме її розвитку та розквіту?

Усі українці по-своєму прожили ці 1000 днів. Наші історії – не тільки порожні слова, а й частина життів. Кожен пройшов свій тернистий шлях та зробив власні висновки. Тож головне нам, українцям, єднатися, адже тільки разом ми подолаємо ворога та здобудемо довгоочікувану перемогу. Ніхто, окрім нас, не захистить нашу націю. Слава Україні!