Малонос Гліб, 9 клас, Ліцей № 42 Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Науменко Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все почалося несподівано, під ранок, на дворі було ще темно. Ми усі безтурботно спали. Коли раптом пролунали вибухи. Війна, подумав я, але ще довго не вірив в це. Прокинувшись, батьки зібрали все наше життя в одну валізу. Тато відразу поїхав  на службу, пізніше і мама пішла, вона теж військова. І залишилися ми з бабусею вдвох.

Чи був я здивований, що почалася війна? Мабуть, ні. Вона, злодійка нашого життя, триває ще з 2014 року, ми все розуміли, і все знали, але сподівалися на диво. Війна. Скільки болю і розрухи лише в одному слові.

Минали дні, тижні, а потім місяці. І наше життя звелося до того, що ми не відводили уваги від новин, чекаючи на щасливу звістку. Сидіти без діла було неможливо,  тому я почав малювати плакати для підтримки бойового духу наших захисників та захисниць, які потім розмістив на дошку оголошень. Батьки працювали над перемогою нашої країни в цей час. Тато був десь далеко, а мама хоч зрідка, але приходила додому.

Я пам’ятаю ті вихідні, коли вперше за довгий час ми зібралися разом, то були найщасливіші мої години. Але це щастя тривало недовго, бо невдовзі розпочався  масштабний наступ на Київ, ніби чорний ворон накрив нашу область своїм крилом.

Дорога. Раніше це слово викликало у мене захват і радість, а зараз страх, страх невідомого. Що буде далі? Що буде з нами? Що буде з нашим домом? Що буде з нашою країною? І ці питання постійно крутилися у мене в голові.

А найбільше мене хвилювало питання, яке постійно я повторював: «За що?». Тому що звірство з яким прийшов ворог у нашу країну, у нашу рідну неньку  не можна було зрозуміти чи пояснити, а тепер і не можна пробачити.

Ото ж дорога. На вокзалі було найважче – це прощання з мамою. Коли вона проводжала нас, то дуже сильно плакала, тому що боялася, що більше не побачить ніколи, я плакав теж, мов мале дитя, а за мною і всі інші у вагоні. Покидаючи свій дім, у мене було відчуття такого страшного болю, про який я раніше і не знав.

Моє серце рвалося на клаптики, ні, не від того, що я покидаю квартиру, а від того що я їду із свого життя. Я залишив не просто стіни, а свої спогади у фоторамках, у фотоальбомах, у спортивних медалях та кубках і грамотах на стіні.

Ніколи не міг подумати, що ці дрібнички такі важливі для мене. Речей брали дуже мало умістили усе життя у дві сумка на двох. Вокзал. Шлях був неймовірно складним. Дорогою ми зустрічали людей таких як і ми, які так само розгублено десь їхали. І кожен має свою історію, свою біль, яка ятрить душу і серце.

І всі ми думали лише про одне, хіба можна знайти собі десь місце у цілому світі, окрім нашої України. Але зараз на меті було одне – знайти місце де ми зможемо відчути спокій, хоча б тимчасовий.

Спокій, це почуття яке ми отримали у новому місті. І таке місце ми знайшли в Естонії. Воно було хоч і привітне, але чуже, незнайоме і найголовніше воно не було домом. Мені довелося будувати своє життя спочатку. Для початку ми знайшли школу, а потім футбольну секцію і навіть друзів.

Незважаючи, що ми були далеко від дому, думками завжди залишалися в Україні. Щодня я стежив за новинами, сподіваючись побачити, що війна закінчилася, а Україна перемогла. Бо найбільшою мрією було повернутися у рідне місто і у свій дім.

Дні минали, і кожен день приносив все більше болю, новини, ніби стріли пробивали серце, від того болю і страждань, що завдав ворог моїй Батьківщині. Але вірити я не переставав ніколи, тому що знав, що українці найсильніший народ світу, і мої батьки тому доказ, які боронили нашу країну.

Попри все, ці 1000 днів зробили мене сильнішим. Я таки повернувся додому, так, ще не настала та довгоочікувана і багатостраждальна перемога.

Але я вже навчився приймати нові виклики від життя, шукати силу й мотивацію. А ще я навчився цінувати прості речі, яких раніше навіть не помічав.

1000 днів  –  це ніби не багато, але для нас ніби промайнуло пів життя. Це не просто 1000 днів війни – це ще стільки ж днів боротьби, сили, витримки, мужності та зростання.

Україна переможе, бо українці непереможний народ!