Загоруйко Микита, 17 років

Переможець конкурсу есе 2024, 3 місце

Комунальний заклад "Перечинський професійний ліцей" Закарпатської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гарайдич Олеся Андріївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна на Донбасі з 2014 року стала трагічним випробуванням не лише для мене, а й для всієї України, а особливо для жителів Донецької та Луганської областей. Моє рідне село Сухі Яли, як і значна частина Донеччини, постраждало від війни, зазнавши значних матеріальних збитків. Відтоді життя в нашому селі кардинально змінилося, залишивши глибокий слід у долях людей.

Неможливо забути той ранок, коли вибухи розірвали спокійний сон моєї сім'ї. Життя, яке до цього було наповнене мріями та планами, раптово перетворилося на безперервну боротьбу за виживання. Я швидко подорослішав…

Ми жили як звичайна українська родина. Роки минали у страшних буднях. Постійні обстріли, руйнування інфраструктури, загроза для життя стали повсякденною реальністю для місцевих жителів. Тисячі людей були змушені залишити свої домівки та евакуюватися в безпечніші регіони України або за кордон, але не моя сім’я.

Ми сподівалися, що скоро все закінчиться. Постійні обстріли, страх і невідомість стали повсякденністю.

І так тривало до 14 червня 2022р – це день, коли ми залишили власний дім. Тільки зараз усвідомлюю наскільки страшно там було… Хвороба матері, яка вимагала складного лікування, стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння.

Ми виїхали не тому, що боялися війни, а хотіли допомогти своїй матусі, яка вже рік важко хворіла.

Ситуація була складною: матері була потрібна операція, яку можна було зробити лише за кордоном, у Польщі. Рішення було прийнято нелегко. У нашій родині, крім мене, було ще четверо дітей. Саша, Ганна та Марина вже мали свої сім’ї і не могли залишити їх. Тому саме Денис, наш старший брат, вирішив супроводжувати маму і мене до Польщі, взявши на себе всі турботи.

Залишитися вдома означало ризикувати життям матері, а виїзд за кордон давав шанс на порятунок. 

Зібравши небагато речей, ми вирушили в невідомість. Довга дорога, постійні переїзди, розлука з рідними та друзями – все це було ніщо в порівнянні з надією на одужання неньки. Приїхавши до Польщі, ми опинилися в зовсім іншому світі.

Нова мова, незнайомі люди, необхідність адаптації до нових умов – все це було непросто. Але місцеві жителі та волонтери зустріли нас з відкритими обіймами, надаючи допомогу та підтримку. Мама почала лікування.

Тим часом на Донеччині, у рідному селі Сухі Яли, ситуація погіршувалася. Новини з рідної землі долинали як удар ножем по серцю.

Матуся, незважаючи на хворобу, намагалася підтримувати нас, розповідаючи цікаві історії.

Після тривалого та виснажливого лікування в Польщі, здоров’я мами покращилося. Радість від одужання змішувалася з тугою за рідним краєм, за домом. Але повертатися на схід, де війна все ще не вщухла, було надто небезпечно.

Тому сім'я прийняла важке рішення – почати нове життя на Заході України, а саме на Закарпатті, де вже старший брат Саша зі своєю дружиною Тетяною переїхали на початку грудня 2022 року.

А я, мій старший брат Денис і мама приїхали в Перечин  з Польщі 21 грудня 2022 року. Мальовничий куточок Турянської долини - це місце, де час ніби зупиняється, а ти повністю поринаєш в атмосферу спокою та гармонії з природою. Перше, що нас вразило – це неймовірна теплота і гостинність місцецевих жителів.

Незважаючи на власні труднощі, люди були готові поділитися з нами останнім. Ми відчували себе бажаними гостями.

Звичайно, були і труднощі. Нове середовище, відмінність менталітету, а особливо діалект, який і сьогодні ледве розумію. Були моменти, коли хотілося повернутися додому, але підтримка місцевих жителів допомагала нам рухатися далі.

Січень 2023 року швидко минув. Стан мами покращився. Вона повеселішала, але, на жаль, ненадовго. На початку лютого 2023 року здоров’я мами погіршилося. А 7 лютого 2023 року серце мами перестало битися.

Це найстрашніший день у моєму житті, адже мене ніщо так не лякає, як смерть рідних. Мені дуже важко про це писати, мене проймає холод, я знову проживаю ці дні в своїй пам’яті, але мені потрібно вилити  свій біль,  розповісти свою історію за 951 день повномасштабної війни.

Життя, розбите війною – непросте. А для мене втрата найріднішої людини стала додатковим найважчим болем та я знав, що точно впораюся…Бо я сильний.

Повернення тіла матері на рідну Донеччину у село Сухі Яли, в той час як я залишився на заході країни, створює особливий, сповнений суперечливих почуттів проміжок. Я попрощався з мамою тут, у Перечині, а брат Денис  поїхав на ба́тьківщину, щоб похоронити маму.

Поховавши матір на рідній землі, сім’я відчувала певне полегшення. Це був акт шани до найріднішої людини.

На Західній Україні життя тривало своїм чередом. Я залишився проживати з братом Сашею, бо саме він став моїм опікуном після смерті матері, на той час мені було 15. Ми намагались  побудувати нове життя.

Однак, біль втрати не минав. Спогади про матір, про щасливі моменти, проведені разом, пронизували кожен день.

Раптово промайнула весна,  за нею і літо, я отримав свідоцтво про базову середню освіту і мені треба обрати заклад, у якому буду навчатися далі. Я довго не думав над цим питанням, адже знав ким хочу бути.

Першого вересня 2023 року  вступив до Комунального закладу «Перечинський професійний ліцей» Закарпатської обласної ради, обравши професію столяра.

Багато хто пропонував свою допомогу. Я вдячний викладачам і своїм одногрупникам за підтримку. Вони допомогли мені повірити в себе і рухатися вперед. Я знаю, що попереду ще багато труднощів, але я готовий їх подолати. Друзів тут, на Перечинщині, маю небагато.

Зате я спілкуюся  по телефону з друзями за 1000 кілометрів, які так і не покинули своє рідне село, хоч ракети прилітають туди майже щодня.

Згодом я дізнався, що нашого батьківського будинку нема. Я жахнувся, коли побачив свій  розвалений будинок на світлинах у Telegram-каналі «КУРАХОВО-СЕЛИДОВО-ПОКРОВСЬК». Цей будинок – це спогади про найкращі роки мого дитинства. Війна руйнує все на своєму шляху. Вона не жаліє нікого і ніщо.

З кожним днем біль втрати стає менш гострим, а спогади про рідних – теплішими. Час не лікує… ти просто звикаєш до болю.

Незважаючи на всі труднощі, я сподіваюся на краще майбутнє. Я вірю, що колись зможу повернутися додому, побудувати будинок, створити гарну сім’ю. А поки що будуємо нове життя на заході країни, пам’ятаючи про своїх рідних і несучи їхню пам’ять у своїх серцях.

Моя історія – це історія мільйонів українців, які постраждали від війни. Це історія про силу духу, про здатність людини долати труднощі і продовжувати жити, незважаючи ні на що.