Губський Микола, 11 клас, Ліцей № 42 Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шендра Вікторія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Слова «Україна» і «війна» мали б існувати в паралельних реальностях. Але… Пройшло вже 1000 днів з того моменту, як життя кожного українця, можливо, навіть історія всього світу докорінно змінилися. Їх змінило повномасштабне вторгнення РФ на територію України.

Саме з цього моменту почала писатись окрема історія для кожної людини, для мене також. Тому я хочу розповісти, як я пережив 1000 цих страшних днів.

Досі з болем у серці пригадую перший день війни. Мою сім’ю охопила сильна тривога, оскільки ніхто не знав, чого очікувати, та не розумів, що буде далі. Увесь Київ був заглушений сигналами повітряної тривоги, які сковували волю і викликали заціпеніння розуму.

З новин ми дізналися, що російські війська наступають прямо з кордону Білорусі на Київ. Від  таких новин киян охопила паніка, та й мене також. Ми почали збирати речі, і ніхто не знав навіть куди їхати, проте всі усвідомлювали, що просто залишатися вдома було небезпечно.

Біля нашого будинку знаходиться дитячий садочок, в якому працювала моя мама, і з усієї околиці саме на його території знаходилось найбільш безпечне укриття. Я та моя мама почали розставляти меблі по всьому сховищу. Ми приймали до себе дуже велику кількість людей та намагались усім надати прихисток на певний час.

Потім в небі почали літати винищувачі, чулися вибухи. Дуже багато людей лякались цих звуків, проте нам залишалось лише одне - сидіти в укритті та сподіватись на краще.

Після почутої інформації про те, що ворожі ДРГ зайшли на правий берег Києва, ми прийняли рішення про евакуацію. Нам пообіцяли надати прихисток в Словаччині. Пам’ятаю, як мені не хотілось їхати за кордон, залишати кинутими напризволяще своїх бабусю з дідусем, дядька. Але це довелось зробити, оскільки так нам диктували обставини.

Я пам’ятаю ту поїздку в потязі, коли всі люди сиділи одне на одному, усі переживали. Перетнувши кордон, я зустрів дуже теплий прийом від словаків: нас напоїли, дали перекусити. Проте думки про Україну, про рідних, ятрили мені серце.

В Словаччині я не зміг протриматись і двох місяців, тому одразу при першій же нагоді поїхав в Україну. В Ужгороді ми вже почували себе найщасливішими людьми на Землі. Назавжди в моїй пам’яті залишаться ті потяги-герої, які їхали сполученням «Харків-Ужгород». Коли ми приїхали на вокзал Києва, нашій радості не було меж, передчуття довгожданої події гріло серце.

При зустрічі з нами у нашої бабусі потекли сльози рікою, усі були неймовірно щасливі, що ця подорож закінчилась. Проте горе війни нікуди не ділось, дуже часто повз наше містечко проносились чутки про померлих героїв.

Почалась адаптація до життя в умовах війни. Пропозиція здобувати освіту за кордоном краяла моє серце. Я не зміг знову покинути свою Батьківщину, зрадити Україну, показати свою слабкість і виїхати звідси, оскільки обожнюю свою країну, яка створила мене як особистість, дала можливості для подальшої реалізації. Саме тому я залишився, сподіваючись на краще.

Я ходив до школи, уже звик до проблем зі світлом, до тривог і загалом зміг адаптуватись. Але порівнюючи Київ із собою, можу сказати впевнено, що наша столиця пережила набагато більше, аніж я особисто.

Загалом мій шлях, який тривав 1000 днів війни, був наповнений драматичними моментами. Неабиякого болю завдало мені те, що мого дядька мобілізували. Біль і гордість – ось що я відчуваю з цього приводу.

Мій шлях не унікальний, моя історія може загубитися серед інших історій тих, хто, зібравши всі сили, живе в Україні, вірить у Перемогу, творить її. Та для мене ці 1000 днів- це особистий болючий досвід, але він загартував мене, зробив сильнішим та витривалішим.

Я дуже чітко і ясно усвідомив свою мету- жити в Україні, вчитися і удосконалюватися, щоб творити майбутнє моєї неньки. Тут жили мої предки, тут будуть жити мої діти. За 1000 днів моя віра в це зміцніла на 1000 відсотків! Слава Україні!