Бондар Домініка, 11 клас, Ліцей № 42 Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Брездинюк Любов Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни для українських людей – це дні болю, сліз, втрат, розчарувань, страху і ще багато інших негативних емоцій, які доводиться відчувати українцям в цей нелегкий час.

Особисто для мене ці 1000 днів війни показали, що вже ніколи не буде так, як раніше. Мабуть для всіх українців, і для мене в тому числі, життя поділилось на «до» і «після» 24 лютого 2022 року.

Перші дні війни, а може навіть і тижні, були для мене найскладнішими через нерозуміння того, що відбувається навколо, і що робити далі. Я та моя родина, як і мільйони українців, не були готові до війни, хоча про неї постійно говорили.

Проте, ніхто не сприймав цю інформацію серйозно. Постійні повітряні тривоги, вибухи навкруги та інформаційний тиск в перші дні війни викликали страх, занепокоєння та відчуття напруги.

Спочатку ми з сім’єю не планували нікуди виїжджати, бо мали надію, що війна от-от скінчиться. Ми весь час сиділи в коридорі й виходили з нього хіба що для того, щоб поїсти. Тільки через тиждень ми почали потроху призвичаюватись і виходити в інші частини квартири.

Але через 2 тижні після початку повномасштабного вторгнення стався переломний момент – над нашим будинком дуже низько пролетів літак, а незадовго після цього пролунав сильний вибух.

Тоді моя мама, порадившись із сім’єю, вирішила, що задля нашої безпеки ми повинні виїхати  з Києва на Західну Україну на деякий час. Не було розуміння, куди саме і на який час ми виїжджаємо. Це була дорога в нікуди. Дорога була небезпечна, бо вже були випадки розстрілювань машин з мирними жителями російськими нелюдами.

Це було ризиковано, але на той час єдиним виходом для нас.

Успішно подолавши нелегкий та довгий шлях з Києва, ми оселилися у Львівській області, де пробули більше двох місяців. В середині травня 2022 року ми повернулися додому до Києва. І знову почалися нескінчені дні тривог вдень і вночі, вибухи, жахливі новини про жертв в різних містах України після ракетних ударів і новини про закатованих українців цими нелюдами.

Був один день, який я запам’ятаю назавжди. Це було 5 чи 6 червня 2022 року, коли зранку біля нашого будинку гупнуло декілька ракет, що аж машини почали вищати як скажені, й ми поспіхом спускалися вниз з 7 поверху сонні та налякані.

Після цього у мене почалися проблеми зі сном і майже кожної ночі я не могла заснути до 4 години ранку, підсвідомо чекаючи вибухів.

Другим важким етапом в моєму житті стало постійне виключення світла та відсутність тепла взимку. Зима 2022 року була складна.

Темні неосвітлені вулиці, виконання домашніх завдань під маленьким ліхтариком, відсутність світла та Інтернету по декілька годин на день, масові ракетні удари тощо ослаблювали і так вже нестійку психіку. В ці моменти мені дуже допомагали мої рідні та друзі.

Наразі війна продовжується і на жаль на сьогодні їй не видно ні кінця ні краю. Але я намагаюсь жити тут і зараз, розуміючи, що я живу саме у воєнний час, і не відкладати свої мрії, плани та думки на потім. Це мій шлях, моє життя і тільки мені краще знати як його жити і до чого йти.

Так, українцям війна принесла багато горя і втрат. Проте у будь-якої «медалі є дві сторони». Зрештою війна навчила мене цінувати кожну мить життя, не відкладати його на потім заради примарної вигоди та насолоджуватись кожним приємним спогадом, який ти переживаєш зі своїми рідними чи друзями.

Коли ти живеш в постійному стані потенційної небезпеки, ти починаєш розуміти і сприймати речі по-іншому.  

Більше цінувати близьких та рідних тобі людей, говорити як ти їх любиш, робити гарні справи для оточуючих, донатити, волонтерити, частіше казати приємні слова навіть мало знайомим людям, бо хто як не ми принесемо дрібку доброти в життя інших людей в цей непростий час.

Знаю одне, починаючи з 24 лютого 2024 року, я стала іншою, сильнішою і більш патріотичною. Я зрозуміла, що моя Україна – найкраща країна у світі, де живуть найкращі люди.

І вірю в те, що війна незабаром закінчиться нашою перемогою!