Мені 49 років. Проживаю в селі Єлизаветівці Миколаївського району. 

Все було вже з першого дня. Окупанти проходили через нас, але в нас не жили. Вони ходили по хатах, дивилися. До нас у двір зайшли, у нас онуки ще були - то вони нікого не тронули. Слава богу, у нас без репресій обійшлося.

Світла не було, води не було, продукти їздили в Боратів купували. З хлібом все було добре. З медикаментами взагалі були проблеми, але у нас в сім’ї ніхто не хворів.

Окупанти близько були - Херсон від нас 40 кілометрів. Ми чуємо, як до сих пір б’ють по Херсону. Бомбили наше село, але нічого не згоріло.

Син з невісткою і двома онуками виїхали. Він пожежник. Виїхав у Баштанку і там працював, а зараз вони орендують квартиру в Миколаєві. Син працює сапером, розмінує Снігурівщину.

Коли нас звільнили і зайшли наші хлопці, я пас корів. Я просто впав на коліна і плакав. Вони сказали, що це їх робота. Я й досі, як це згадую, то плачу.