Я проживала у місті Гуляйполе. Прийшла війна - не стало нічого. У перший день повномасштабного вторгнення ми були вдома. Почались вибухи, ми постійно сиділи у підвалі. Тиждень ми були без світла. Їжу брали з запасів, ділилися з людьми.

Я була з дитиною, вона захворіла, була висока температура. Тоді чоловік мене вивіз до батьків у сусідній населений пункт.

Колона росіян захопила сусіднє село, їхня техніка йшла через нас. Шостого березня вони ходили по селу, почали стріляти по будинках.

Не хотілося виїжджати, але ми розуміли, що іншого виходу не було. Коли мене вивозив чоловік, я боялась, щоб вони не почали розстрілювати нашу машину. Мого знайомого, який їхав до батька автівкою, розстріляли.

Згодом я зв’язувалася з волонтерами, допомагала вивозити тих людей, хто залишився без транспорту. Була багатодітна мати з п’ятьма дітьми. У неї за рік до початку війни помер чоловік. На щастя, волонтери її вивезли.

На даний момент у Гуляйполі все зруйноване. Зараз ми живемо в Запоріжжі у знайомих на квартирі, нас пустили за мінімальну плату. З нами і наші папуги. Дитина хвилювалась за них, тому ми взяли їх з собою.

Зараз більше цінуєш життя. Дуже чекаємо на мир. Шкода наших хлопців. Хочеться вірити в краще, повернутись додому.