Колмикова Дар'я, 10-Б клас, Ліцей №5 НМР

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ми просто спали. Пробирало холодне тремтіння. Забиваючись у дальній кут кімнати, чуючи вибухи, ми не знали, що буде далі. Зараз рівно опівночі. Тиша насторожує. Знаючи, що вони атакуватимуть, поки мирне місто тихо спить, тілом пробігали мурашки. Це війна. Мене звуть Даша, і моє уявлення про війну склалося з книг, фільмів та бабусиних оповідань. Я ніяк не очікувала, що доведеться відчути цей страх. Мій погляд на життя став іншим і одного літа все змінилося.

Лютий, 24-го.
Я прокинулася без будильника. Це ранок здавався звичайним, поки я не підслухала розмову батьків.
– З сьогоднішнього дня ви вчитеся дистанційно – сказала мама.
– Чому? - Запитала я.
На мені була синтетична фіолетова кофта з довгим рукавом, чорні штани і здається, я даремно нафарбувалась.
 – Почалась війна.
Від цієї фрази в горлі пересохло, я з подивом подивилася в телефон. Так воно й було. Я була з тих, хто не вірив у цю «нісенітницю».
Я ще ніколи настільки не була зацікавлена в новинах, я читала їх годинами, але змін про закінчення цієї «воєнної операції» не було. Того дня вся Україна розповзлася світом, як мурахи, коли наступаєш на мурашник, вони в паніці і шукають безпечне місце.
Перший переляк.

Вечір. Вікна закриті, мінімум світла та трунове мовчання. Кожен у своїх думках. Тишу порушує літак. Тоді я відчула всю його міць. Він промчав швидко. Шум був гучний, безперервний, наче хотів, щоб його помітили. У дитинстві, бачачи з вікна літак або почувши його, ми радісно вибігали на вулицю, махали йому своїми ручками і спостерігали за конденсаційним слідом, який утворювався в атмосфері за літальними апаратами, що рухалися. Тепер все не так. Ми починаємо турбуватися від звуку, як нам здавалося, звичайного літака. Почуття тривоги довго не залишало мене того вечора. До речі, хтось казав, що це була ворожа ракета, але я впевнена, що це був літак, хоча тоді це було не так важливо.

Затишшя.
Були дні, коли тривоги не було оголошено цілу добу, це втішало, здавалося, кінець близький.
Я, як і раніше, гуляла з друзями, каталася на велосипеді та раділа життю, якщо це можна так назвати.
«Їм не потрібне наше містечко» – тішили ми себе. І це було правдою перші два місяці.
Настало щось типу затишшя, але не для інших міст. Ці злидні повільно, але нещадно руйнували центри, будинки та міста, а невинні люди гинули.

Тепер наша черга. Вони дісталися й нас. А розпочалося все 12 липня, увечері. Окупанти обстріляли з реактивних систем залпового вогню околиці нашого міста, внаслідок чого спалахнула пожежа. Обійшлося без постраждалих.

Через кілька днів, рано-вранці 16 липня вони вдарили з "Градів" по житлових кварталах. Тоді ми всі були у жахливій паніці. Кожен боявся за своє життя та життя друзів.

Моя знайома, яка вчасно покинула місто, залишилася без помешкання і, частково, без школи.

"А люди, з якими я віталася щодня - мертві" - від цих слів, сказаних нею, розривається серце.

Справжній і задушливий страх я зазнала вночі, 17 липня. Жахливі вибухи, схожі на оглушливий грім, було чути тоді. Наче це було зовсім поруч.
– Всім на підлогу – вигукнув батько, заходячи до нашої кімнати.
Це було схоже на фільм. Ніч була холодною та нескінченною. А правда реальності не покидала нас. Я лежала, обійнявшись зі своїми думками.

Через рік.
З того часу минуло більше року. Мої надії на те, що наступне літо буде краще не виправдалися. Я обіцяла собі продовжити записи, коли все скінчиться, але…
Хоч моє рідне місто Нікополь і продовжує жити, але часом дивлячись новини, перебуваючи десь вдалині, ти розумієш, що воно потихеньку руйнується. Те місто, яке було завжди сповнене сміху і звідусіль кипіло життям, перетворилося на похмурий куточок, де ледве видна свічка згасала, як ті покладені надії на щастя, що здається, от-от врятує нас...