Гепенко Марина, 11-А клас, Харківська гімназія №86

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сіра Анжеліка Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого 2022. Я прокинулася від слів мами: «Почалася війна». Я не могла зрозуміти, що робити, я не могла повірити, що так можливе. Декілька разів перепитала, чи збиратися мені до школи. У Харкові вибухи лунали з перших хвилин. На власні очі я бачила, як по нашій вулиці пройшла військова техніка. Того дня ми не ризикнули перебувати на 8-му поверсі й пішли до знайомих у приватний сектор, де намагалися разом з господарями облаштувати сховище у погребі. З собою ми взяли зовсім небагато речей, продукти й домашнього улюбленця – хом’ячка Мілку. Ніч була безсонною, у новинах намагалася знайти всю інформацію про влучання ракет, як далеко це від нас, щоб розуміти чи треба йти ховати, щоб не було вже пізно…

Наступного дня ми виїхали до області. Але й там було неспокійно. Старша сестра, яка вже декілька років мешкає у Чеській республіці, наполегливо вмовляла нас виїхати за кордон. Ми прийняли це непросте рішення. На десятий день війни почали свою дорогу вимушеної еміграції. Ми вдячні всім, хто допомагав подолати цей непростий шлях нам і таким, як ми. Я пам’ятаю військового на вокзалі Полтави, який сказав: «Їдьте. Ви повинні жити». Я пам’ятаю страшну дорогу у темному вагоні електрички «Полтава – Тернопіль» і пишаюся трудовим подвигом машиністів і усієї Укрзалізниці, які здійснювали й здійснюють ці евакуаційні рейси. Так страшно, як тієї ночі в електричці, мені не було ніколи. Потім Тернопіль, Львів. Я так мріяла потрапити до Львова після закінчення карантину. І ось ми у Львові: переповнений вокзал, із черги не можна вийти, чекаємо поїзд до Польщі. Але, Львове, я ще обов’язково погуляю твоїми вулицями.

У Польщі на вокзалі нас зустріли «наші перші чехи» і почалася нова історія мого життя. Чужа країна, чужа мова, чужі люди.

Відчуття водночас і порятунку, і беззахисності, і провини, що ти врятувалася. Психологи це називають «синдромом вцілілого». Підтримка сестри, готовність Чехії як держави допомогти вимушеним переселенцям (не хочу вживати слово «біженці», воно для мене якесь принизливе) допомогли втриматися й поступово адаптуватися. Особисто мені дуже допомогли організації «Мета» та «Пам’ять народу», що організували адаптаційний клас для підлітків з України. Це було вже майже літо – пори, коли зазвичай ми відпочивали від навчання, але ми з задоволенням сіли за парти, щоб вивчати нове для нас і підтримувати рідне. Заняття проходили не лише в аудиторіях, ми багато спілкувалися неформально як з викладачами: українськими та чеськими, так і з нашими чеськими ровесниками. Це було саме те, чого мені бракувало і саме те, що врятувало мою психіку. Звичайно, я не забувала, що відбувається в моїй рідній країні. Спілкувалася й продовжую спілкуватися з друзями та знайомими. Коли закінчилося літо, ми почали заняття: хто онлайн в Україні, хто вступив до чеських навчальних закладів, але, на щастя, наше спілкування не припинилося. Тепер нас об’єднувала психологічна група, де ми мали нагоду зрозуміти себе та оточення. Це було цікаво й дуже корисно.

Минуло вже півтора року. Життя набуло якоїсь стабільності, я змирилася з тим, що наше повернення відкладається. Від цього дуже боляче й сумно.

А від того, що відбувається в Україні не вистачає слів, щоб передати свої відчуття. Зараз новини з рідної Харківщини. Село Гроза – за мить не стало 52 ні в чому невинних людей, рідних Харків – вибухи у центрі міста. І це не припиняється… Люди, які зараз там, дуже сміливі. Я не знаю, як таке можна витримати. Але я вірю у нашу Перемогу, я вірю в силу ЗСУ. І де б я не була, я вірна своїй країні, я повернуся, можливо, не відразу. Тепер у мене є мрія здобути європейську освіту і з новим досвідом повернутися відбудовувати рідну Україну. Я вірю у світле майбутнє своєї країни, свого незламного народу, у підтримку світової спільноти. Слава Україні! Героям слава!