Ми з міста Гуляйполя. У нас троє дітей. Під час бойових дій ми отримали поранення. 

Я перебувала у свекрухи у Добропіллі. Туди прилетіло один раз і якраз на наше подвір'я. Нас було там п'ятеро людей і всіх поранило, у тому числі і мене, і молодшого сина. На той час йому було дев'ять років. Три місяці дитина ходить з гіпсом, рука повністю не зростається. Мене поранило в плече і потрапило у легені. Нам надали допомогу і швидкою допомогою привезли до Запоріжжя. Тут зробили операцію і мені, і сину. Поранило також і свекруху, і свекра, і бабусю. 

Після того, як нас поранили, ми боїмося навіть грому. У дитини істерика починається - він починає плакати, кричати, довго не можемо його заспокоїти. 

Після лікарні ми із Запоріжжя вже не виїжджали. Свекруха лежала довше за мене у лікарні, у неї було поранення в ногу. Також не поверталась. 

Дуже хочеться додому. Там краще. Але туди не можна - там стріляють щодня. 

Шокувало те, що русня стріляє по мирних людях, що люди залишаються без житла, немає куди повертатися. Гуркіт, свист, страх - такого навіть ворогу не побажаєш. Тому ми і не повертаємося. Батьки іноді навідуються до будинку і до городу. А я ні, бо ми з сином боїмося. 

У нас не було ні світла, ні газу, ні води. У хаті було холодно, бо опалення було газове. Це було дуже складно. Син мав закінчувати четвертий клас, через війну до школи більше не ходить. 

Продукти були, бо ми тримали своє господарство. З водою було важко - було таке, що з криниці пили солону воду, але виходу іншого не було. У центрі воду возили мнсники, а до околиць не доїжджали. Ми ходили по людях, у яких були басейни, просили хорошу воду, щоб можна було пити і вживати для приготування їжі. Ліки для бабусі брали з гуманітарної допомоги. 

Тепер доводиться, як циганам, поневірятися з однієї хати до іншої. Морально це дуже важко. Складно, що діти все це бачать. Ховаємося від обстрілів у погріб. 

Ми забрали з собою найменшого собаку. Вдома залишилося ще двоє собак і двоє котів. Дякую сусідам, вони про них дбають. 

Наш будинок поки стоїть. Дах трохи уламками побитий, в одній кімнаті упала стеля, але головне, що хата ціла. Ми телефонуємо щодня до сусідів, цікавимося. На нашому кутку залишилося всього три сім'ї. 

Найголовніше, щоб ми вижили. Нам дуже хочеться додому. Сподіваємося, що хата залишиться цілою і ми туди повернемося.