Дуже важко було жити в окупації, особливо одиноким літнім жінкам. Страх перед озброєними окупантами був сильніший за голод

У перший день я зрозуміла, що війна, телевізор увімкнула. Перший тиждень я ще працювала, а коли окупанти почали підходити до нас і обстрілювати, то на роботу вже ніхто не ходив, сиділи по домівках. Вранці стояли в черзі по хліб і намагалися не потрапляти на очі їхнім машинам, поки їх було небагато. А як уже їх наїхало дуже багато, то люди не витримали і масово стали виїжджати.

Коли до тебе заходять із автоматами і питають про зброю, про наркотики, а ти не можеш зрозуміти, правда це чи сон – це дуже страшно. Питали, чи ніхто нас не ображає. Вони думали, що нас тут ображали. 

Моя знайома пенсіонерка не витримала і зі сльозами на очах їм сказала: «Хлопчики, поки ви до нас не приїхали, то в нас усе було гарно і жили ми добре». Вони розгубилися, навіть паспорт не стали питати, розвернулися й пішли з двору. Для жінки то був стрес, коли чеченці заходять у повній екіпіровці в хату. 

Не було грошей, і продуктами ми не запаслись. Ми жили від авансу до зарплати, а тоді навіть банкомати не працювали. Коли бомблять, то боїшся вийти зі свого під’їзду. Біля мене ринок був, але я вже спокійно не могла з під’їзду вийти. Ми сиділи, як миші. Стемніє – і лягаємо спати. 

Навпроти мене окупанти вигнали людей із квартири і поселилися там. Ночами чулись автоматні черги. Росіяни через кожні 20 метрів зробили блокпости. Добре, хоч жінок не чіпали. Я боялася їхати, поки не дізналась у знайомих, які виїхали, що жінок вони не чіпають, а переважно - чоловіків. Були випадки, що розстрілювали колони. 

Коли я переїхала, то люди мені допомагали. Я у рідні живу. Дуже радує, що зараз упорядкували видачу гуманітарної допомоги. Не треба вставати о шостій ранку і займати чергу. Люди добрішими стали і більше народу почало говорити українською мовою.

Я чекала на визволення. Виїхала тільки 7 квітня. Коли ми виїжджали, то думали, що це не затягнеться надовго. Поїхала, бо мені стало дійсно страшно спати. Поруч чеченці поселилися, навпроти: вікно у вікно. Приїдуть своєю машиною серед ночі і світять мені у вікна. Я боялася. З під’їзду не виходила. Варіанти були: або виїхати, або зійти з розуму від страху. Сусіди мої виїжджали, і я з ними поїхала. 

У нас крамниці були зачинені, працювала тільки фабрика, де пекли хліб. Ми стояли в черзі з шостої ранку щоб хліба купити. Ми в селі живемо - хлопці різали свиней і м’ясо продавали, а більше нічого купити не можна було. 

Потім почали крупу молоти пшеничну, і можна було її купити. Були перебої зі світлом, водою. 

Ми виїхали, але там свавілля триває далі. Розбомбили училище і будинок чотириповерховий. Дуже багато людей виїхали. Багато кого пограбували. Просто заходять у житло і перебирають речі. Я не знаю, що з моєю квартирою. Там зв’язку немає. Є російський, або ж треба їхати в поле і шукати український зв'язок. Історія сумна в мене. 

Я дуже хочу, щоб війна закінчилася сьогодні. Усі ми хочемо додому. У людей будинків не залишилося, але вони все одно повертаються додому, тому що там рідна земля.

У мене до війни було хороше життя. Хочу, щоб усе повернулося, як було до 24 лютого. Щоб я ходила на роботу, спокійно спала.